2 (2)

Втримати обличчя і говорити спокійно було набагато важче, аніж я могла припустити.

– Зараз, подивлюсь у гаманці, – витиснула з себе я, згадуючи, що наче як мала кредитку від банку. Який там ліміт?

Думаю, якщо розбити ліки на два чеки, то основну частину я покрию з зарплатної картки, додаткову з кредитної, якою ще жодного разу не користувалась. А потім…

Знайоме теленькання терміналу змусило мене підняти голову. Я завмерла, побачивши, як Кирило прикладає мобільний телефон, і в нього на екрані спалахує значок електронного гаманця.

– От і все. Оплачено, – задоволено повідомив мені Кирило. – Не треба нічого шукати, я ж не просто так приїхав сюди, правильно?

Я подарувала йому буквально нищівний погляд.

– Що? – мило всміхнувся Кирило.

– І як мені розцінювати цей вчинок?

– Я рятую собаку своєї майбутньої дружини?

Абсолютно точно не варіант, похмуро подумала я.

– Це був акт благодійності заради здоров’я тварини, – обрала краще формулювання. – Дякую. Я поверну гроші потім, коли зберу необхідну суму.

– Не варто. У мене достатньо грошей, – хитнув головою Метельський. – І цей чек – просто копійчаний.

Щастить тим, хто вважає такі чеки копійчаними, подумала я, але втримала язика за зубами. Не варто уїдливо коментувати людину, яка щойно допомогла твоєму собаці. Якби він за мене платив, я б ще поогризалась, але Блеккі – це святе.

– Його треба обережно перенести на руках до авто, – сказала я. – І Блеккі важкий. Він важить майже шістдесят кілограмів. Ти зможеш?

– Звісно, – кивнув Кирило. – Можна подумати, у нас є якісь альтернативи!

– Якщо потрібно, можу покликати помічника і видати ноші, – запропонував ветеринар. – Блеккі важкий хлопчик.

– Моя штанга на більше кілограмів потягне, – виразно підморгнув Кирило. – Де там наш красунчик?

Блеккі все ще спокійно спав. Я підійшла до нього, ніжно погладила по масивній морді, потім по спині, насолоджуючись теплом собачого тіла.

– Хороший хлопчик, – зітхнула я важко. – Нічого, любий, ти видужаєш, і ми вже зовсім скоро будемо з тобою разом гуляти, так?

Пес тихенько заскімлив крізь сон.

– Реабілітація займе близько місяця, – зітхнув Віталій Дмитрович. – Проте, я думаю, Блеккі має вже доволі швидко повернутися до норми. Він сильний пес.

Так, просто спочатку йому дістався паршивий хазяїн. Але нічого. Ми з усім впораємось, і мій любчик житиме повним собачим життям.

Кирило обережно підхопив Блеккі на руки і поніс. Було видно, що Метельський не врахував його вагу, і штангу носити явно треба було не зі сходів до машини, а на коротші дистанції, але він терпів, зціпивши зуби.

Я побігла слідом, відкрила дверцята авто, допомогла покласти пса, сама сіла поруч з ним.

– Лось здоровий, – зітхнув Кирило. – Як ти з ним одна справляєшся? Така тендітна дівчина, ніби ж має бути важко.

– Воно і важко, але Блеккі взагалі-то слухняний хлопчик, – зітхнула я. – Коли хворіє, тоді доводиться просити когось про допомогу, а так, ми нормально справляємось.

– І не кусається?

– Мене не кусав жодного разу. Може тільки випадково синців наставити, коли грається, – я ласкаво погладила пса по голові. – Поїхали додому? Буде краще, якщо він прокинеться вже там. Так всім буде спокійніше.

Метельський не сперечався. Дорогою ми заїхали в аптеку, я докупила ліки, і ми нарешті вирушили до мого дому.

П’ятиповерховий будинок захвату у Кирила не викликав.

– Дай вгадаю, ти живеш на п’ятому і ліфта тут нема, – важко зітхнув він.

– На четвертому, але про ліфт правильно.

– Паскудство. Ну, показуй, куди нести клієнта.

Я поспішила вперед. Кирило обережно підняв пса і рушив за мною.

– Взагалі-то він не такий і важкий, – прокоментував Метельський дорогою. – Але ж то ще треба не зачепити. Дуже незручна поза!

На витягнутих руках мені і кота було б важко нести, тож я кивнула. Відчинила двері, пропустила Кирила всередину. Він вклав пса на диван, випростався і подарував мені гарячий погляд.

– Ну, а тепер… Думаю, я заслужив на винагороду? – явно з натяком заявив чоловік. – Як ти плануєш мені віддячити?