1 (4)

Безсовісний! У мене аж щоки спалахнули. Звісно, чого ж ще чекати від чоловіка, який не має почуття сорому і анітрохи не приховує, що він нахабний гад. Але міг би бодай не так відверто, не дивлячись простісінько у вічі!

Першим бажанням було не ковтати невдоволення, а сказати прямо в очі все, що я про нього, паразита, думаю, але я взяла себе в руки і всміхнулась.

– Думаю, я могла б на це погодитись…

– Що, я все-таки до смаку, Лисичко?

– Ні, просто я не маю великої віри у успішність здачі того колоквіуму. Чесної здачі, – бідолашним магістрам буде весело, бо послаблень вони в цьому семестрі точно не дочекаються. – Але, на жаль, я не можу погодитися на це.

– Чому ж? – Кирило підсунувся ближче, нахилився до мене, і його гаряче дихання палило мені щоку, коли він прошепотів на вухо: – Боїшся, красуне? Адже за свої слова доведеться відповідати.

– О, ні, – заперечила я. – Просто я дуже переживаю за моральність своїх студентів. Хіба гідний чоловік почуватиметься спокійно, знаючи, що жінка насправді навіть наближатися до нього не хотіла, а погодилась на поцілунок, бо це винагорода?

Кирило мало не поперхнувся.

– Чого б це не хотіла?

– Ну, – я розправила плечі, – а звідки знати, що для неї це було щось бодай на дрі-і-ібочку бажане, якщо у неї не було можливості висловити свою думку?

– Але ж ця жінка погодилась на умови.

– Так, і дотримується свого слова. Проте чи це про взаємність? Анітрохи, – я блиснула очима. – Хоча, коли вже настільки нема впевненості у своїх силах і в тому, що поцілунки вдасться отримати і без зайвих, гхм, умов, ми, звісно, могли б…

– Ні, – обірвав мене Кирило. – Так справді не надто цікаво. Не потрібно цієї додаткової умови про поцілунки.

– А про щось більше? – я увійшла в раж і відчувала, що поступово беру над ним гору. Наївний, думав, що може так просто обкрутити довкола пальця досвідчену викладачку.

– І більшого, – процідив він, – теж не потрібно.

– Як чудово, – осяйно всміхнулась я. – Дуже приємно це чути. Я вельми задоволена нашою угодою. Ну, по руках?

– По руках!

Я першою простягнула йому долоню, аби скріпити наш договір. Він стиснув мої пальці, зблискуючи хижо очима, і, може, сказав би ще якусь дурницю, але дзвінок на заняття врятував нас обох від необхідності спілкуватися далі.

Чесно кажучи, я видихнула з полегшенням, бо розмова уже потрохи заходила в глухий кут і до добра б не довела точно. Тепер же можна було повернутися до викладання.

Друга лекція пройшла спокійно. На практичному занятті я пояснювала, яке саме програмне забезпечення знадобиться, нагадувала студентам, як працює наше програмне забезпечення, і загалом присвятила час різним організаторським деталям. Кирило уважно стежив за мною, стежив очима за кожним вухом, але, на щастя, всі свої нахабні коментарі тримав при собі, тож я могла розслабитися.

Коли заняття скінчилось, я прожогом вискочила з аудиторії. На щастя, сьогодні ніяких додаткових нарад, що зазвичай затримували мене в університеті, не планувалось.

З ветклініки написали, що я вже можу забрати свого собаку, і я намагалась вигадати, як мені краще викликати таксі. Спинилась біля краю калюжі, міркуючи, куди мені рушати, і раптом відчула, що на талію знов лягають чужі долоні.

– Я не дозволяла мене торкатися! – обурилась я. – Лапи геть!

– Ну, якщо леді не може перейти калюжу, то леді переносять, хіба ні? – хитро всміхаючись, заявив Метельський. – Чи леді боїться, що у неї будуть проблеми з керівництвом через роман зі студентом?

– По-перше, проблеми через стосунки між викладачами та студентами сильно перебільшені. По-друге, у нас нема роману. По-третє, у мене нема жодного бажання продовжувати цю розмову, – відрізала я. – Мені потрібно у ветеринарну клініку, і я не збираюсь витрачати час на пусту балаканину.

На щастя, Кирило стримався від дурнуватих жартів.

– А що у ветеринарці?

– Пес мій захворів, – буркнула я. – Блеккі. Мені написали, що я можу його забрати, але він після наркозу, тому однозначно не зможе йти сам. Доведеться викликати таксі.

– Я можу допомогти.

– Справді?

Я, звісно, жінка горда, але ж йдеться не про мене, а про Блеккі! І я не відсуватиму допомогу просто тому, що занадто самовпевнена і не можу прийняти її від не надто приємного мені чоловіка.

– Ну так. Заодно дізнаюся, де ти живеш.

– І що у мене в хаті злий собака.

– Пф. Хто в тебе? Ну, навряд тер’єр, його на руках можна… Пудель?

– Ну майже, – всміхнулась я. – Ротвейлер. І він не дуже любить чоловіків.

– Я впораюсь, – запевнив мене Кирило. – Їдьмо?

– Їдьмо, – не стала відпиратися я.

Але все одно стукнула його, коли він відірвав мене від землі, щоб перенести через калюжу. От… Зараза нахабна! І не проженеш же!

Принаймні, зараз. Але потім, присягаюсь, я відіграюся!