1 (1)

Роксана

Бабуся часто казала мені, що я розумна, але не мудра. Напевне, вона була права. Мудрі жінки не гупають по капоту велетенської машини, що перекрила прохід, викладацьким журналом.

– Шановний! – гаркнула я. – Відженіть машину.

Дверцята автівки з боку водія відчинилися, і звідти визирнув кремезний брюнет. Гарний, зараза, і він про це знав, інакше не обдарував би мене таким солодким поглядом, що від нього я мала розтектися, як та крига на сонці.

– Щось не так, красуне? – поцікавився ніжно він. – Я зайнятий, але для такої кралі… Мене, до речі, звати Кирило.

Я запізнювалась на роботу, і останнє, що мені потрібно – загравання від якогось бовдура. Тому я процідила:

– Приберіть машину, Кириле. Ви заважаєте людям дістатися до університету.

– Я нікому не заважаю. Даси свій номер телефону?

А бодай би тобі!

– Тут неможливо пройти, – процідила я. – Приберіть автомобіль. Негайно.

Зазвичай я добріша. Але сьогодні був паскудний день – я простирчала увесь ранок у ветеринара зі своїм псом, витратила купу грошей і, що найгірше, поняття не мала, чи вдасться йому допомогти. А тепер, лишивши бідолашного в стаціонарі, пішки бігла на роботу три зупинки – і все щоб запізнитися через якогось розумника в машині!

– Тут повно місця. І де написано, що тут заборонено паркуватися? – закотив очі він. – І жінкам не пасує так сердитися.

Ясно. Сексизм і короткозорість – парочка нерозлучна.

– Ось тут, – я тицьнула на половину дороги, яка залишилась вільною «щоб пройти», – калюжа, – після вчорашнього дощу під ногами справді розлилось неозоре море, від шлагбауму і аж до сходів навчального корпусу. – А ось тут, – вказала журналом на знак прямісінько над машиною, – «зупинку заборонено, стоянку заборонено». І я не збираюсь через ваш поганий зір, чи що там заважає правильно розшифрувати знак, запізнюватись на роботу!

– Це всі проблеми? – ліниво поцікавився він. – О, господи, – чоловік демонстративно закотив очі і вистрибнув з машини прямісінько в калюжу. Звісно, одразу ж намочив собі взуття та штани дорогого костюму, але явно не вважав це проблемою.

Я стояла, схрестивши руки на грудях, і мовчки чекала, що він робитиме далі. Продовжуватиме доводити, що тут сухо?

– Ну, – він виразно глянув на мої туфлі на шпильці, – звісно, тут прохолодненько. Що ж, моя провина,  прошу пробачення.

– Добре, – видихнула я з полегшенням, – вибачення приймаються, тільки заберіть, будь ласка…

Я не договорила. Кирило підійшов до мене впритул, нахилився, підхопив однією рукою під коліна, іншою обхопив талію, і відірвав від землі.

– Якого біса?!

Мене раніше ніколи не носили на руках. Ні через калюжу, ні ще якось. Та це й не входило в перелік моїх дівочих мрій: чіплятися пальцями за чужі широкі плечі і пищати, як перелякана миша. Від несподіванки я навіть забула, що маю в руках грізну зброю, скручений трубкою викладацький журнал. І страшно, ще впущу його в калюжу, і знов списки груп пиши?!

Кирило був дужим – він ніби не відчував моєї ваги. Рішуче пересік кляту калюжу і поставив мене на сходинку факультетського ганку.

– Все, – продовжуючи стояти в воді, заявив він. – Як треба буде назад, гукайте, я перенесу ще раз.

– Це було домагання, – процідила я.

– Я готовий компенсувати. Люблю владних жінок, – Кирило продовжував усміхатися. – Може, мені пощастить, і я буду вашим студентом? Готовий приходити на додаткові заняття.

Я мало не задихнулась від люті. Від мого пориву сказати нахабі все, що я про нього думаю, Кирила врятував дзвінок. Мелодія розлилась у мене за спиною, і я, процідивши щось нерозбірливе навіть для себе самої крізь зуби, побігла всередину. Дорогою мало не влетіла в завідувача кафедри, і він притримав мене за руку.

– Роксано Мирославівно, на кілька слів, – чоловік відвів мене вбік. – Стосовно дисципліни…

– Пробачте за запізнення, – важко сапаючи, видихнула я. – Обставини непереборної сили, мій пес…

– Нічого-нічого, лише ж на одну хвилину, – начальник подарував мені вибачливу усмішку. – У вас же зараз магістри. Вперше у них читаєте. І ви молода спеціалістка… У нашій магістерській групі цього року є один вельми особливий студент. Треба бути до нього максимально уважною.

Я кивнула.

– Людина з особливими потребами? – уточнила у нього. – Я адаптую навчальні матеріали і постараюсь встановити контакт зі студентом…

– Ні-ні, – заперечив завідувач. – Власне, у нас хоче отримати магістерський диплом один дуже впливовий чоловік. Пан Метельський – мільйонер, відома в певних колах особа. Обережно з ним, добре? Знаю, що студенти, старші за викладача, це незвично, але…

– Впораюсь. Для мене всі студенти рівні.

Завідувач явно хотів ще щось сказати, але зиркнув на годинник і поспішив на власне заняття. Я чомусь не сумнівалась, що бесіду ми продовжимо потім. Цікаво, який той Метельський з себе і що в ньому настільки незвичного?

Я наспіх привіталась зі студентами, дістала журнал, почала проводити перекличку, і саме на його прізвищі двері відчинилися.