31

Кіра

– Хоч би Сірко нікого не сполохав, – тихенько каже Ліля озираючись навкруги та вдивляючись у темряву. 

Ми ступаємо обережно, крадучись вузенькою стежкою вздовж будинку в якому, я саме зараз маю спати солодким сном. А я що роблю? Правильно, я намагаюсь тихенько втекти, щоб побачити нічне життя Грушево. 

Лілька взагалі пропонувала вилізти у вікно з іншого боку будинку і вийти через ворота, щоб залишитись непоміченими. Але я відмовилась, бо мені і одного вікна вистачило. Впевнена, варто мені буде застрягнути, як Роман намалюється тут як тут. Тому варіант з вікном я відхилила.

Натомість я просто зачекала поки баба Люся перевірить чи все у мене добре і піде спати в інший будинок, залишивши мене сам на сам з моїм коварним планом.

Таке нахабство, як вийти через парадні двері, прокрастися вздовж будинку і покинути подвір'я через хвіртку і планом не назвеш, але що маємо те маємо. 

Опинившись на вулиці, ми біжимо попід вишнями, щоб залишитись непоміченими, і лише опинившись в маленькому парку, пригальмовуємо.

– Ну от і все. А ти переживала, – Ліля задоволено усміхається.

Я не розділяю такої її завчасної радості, адже мені ще треба повернутись в будинок тим самим шляхом. 

Сподіваюсь, що я не пожалкую про цю вилазку, адже щось цей день замість того щоб закінчуватись, лише набирає обертів.

Почався він нормально. Прокинувшись вранці, за порадою лікаря, я прислухалась до свого тіла – голова не боліла, горло не саднило, легені не пекли. Мене нічого не турбувало і я навіть видихнула із полегшенням, від того, що сьогодні я теж не помру. 

Весь день баба Люся носилась зі мною як з дитиною, годуючи, як на забій та розважаючи, як запрошеного гостя.

Вдень навіть заходив Роман Олександрович і повідомив, що на цих вихідних я залишусь під наглядом баби Люсі та лікаря, а з понеділка повернусь до гуртожитку і почну допомагати у конторі.

Не поїздка додому звісно, але теж непогано.  Хоч у землі ритись не буду. Бо якщо фізичний труд зробив з мавпи людину, то як показала практика, з мене він хоче зробити істеричну невротичку.

Скажете, що я перебільшую? Дзуськи!

Знаєте, як я опинилась вночі посеред села в компанії Лілі? Вона сказала, що я знайома лише з однією стороною життя в селі і що її зовсім не дивує мій нервовий стан та бажання поїхати додому. І як місцевий лікар призначила мені вечірню прогулянку. 

А як ми взагалі розпочали цю розмову, я розказала? Здається ні. А завели ми її, як і склали план вилазки, після того, як Ліля вилами відбивала мене від півня. Чортового півня, який подумав, що я краду його яйця. А у нього їх навіть немає. Ну тобто, він їх не несе, як кури. Та й самих дзвіночків у нього немає.

Он у кота є, в у нього немає. Так коту навіть в голову не прийшло б перегородити мені дорогу і нявкати у все горло. І він би точно не кинувся на мене розправивши свої пухнасті лапки, а цей паскудник кинувся.

Ну а я що? Я теж кинулась. Тільки в інший бік. По городу. Бігла я від того чорта, аж капці загубила.

Від битви за життя, мене врятувала  Ліля, яка перестрибнула через паркан та погрожуючи Петру вилами і холодцем, загнала його у курник.

І ось тепер я, вночі та в незнайомій мені компанії, знайомлюсь з іншою стороною сільського життя, бо перша незлюбила мене з першої секунди.

– Дивіться, кого я привела, – каже Ліля, коли ми підходимо до дитячого майданчика, звідки лунає музика та гучні розмови. 

– Привіт, – вітаюсь, а коли зір у темряві фокусується, я вже в змозі розгледіти, що більшість з присутніх я бачила на полі.

– Привіт, олімпійська чемпіонка зі стрибків у воду, – наче старий добрий друг, мій рятівник підходить і стискає мене в обіймах. – Як почуваєшся? – цікавиться тихенько і це так мило з його боку, адже ми майже не знайомі. Та що там, я навіть імені його не знаю.

– А як тебе звуть? – підіймаю на нього очі, а поруч хтось сміється. 

– Ще б трохи і дітей тут наробили, а імен один одного не знають. 

– Сергій він, – каже Ліля.

– Або Зяблик, – додає хтось інший.

– А я Кіра, – всміхаюсь. – Ще раз дякую, що врятував.

– Ну чим не тост, – вигукує хлопець у чорній бейзболці. – Давай з нами за знайомство, – вкладає мені в руки паперовий стаканчик.

– Я не п'ю алкоголь, – кажу наче в темряву, бо мене ніхто не чує і стаканчик вже чимось наповнюють.

– Якщо ти відмовишся, то вони вважатимуть тебе зверхньою, – шепоче мені на вухо Ліля, – але і пити не варто, бо хто знає, як на тебе подіє сем баби Каті. Удай, що п'єш і виплюнь знову в стаканчик. Щоб потім просто з рота смерділо.  

Звучить, як план і під крики “За знайомство”, я відпиваю, але не ковтаю.

– Заїж помідоркою, – Сергій бере в одну руку помідор, а в іншу – яблуко та грайливо притискає до своєї грудної клітини, натякаючи що це і є жіночі груди.  

Інші сміються, а я гублюсь. Непросто гублюсь, а забуваю, що мала зробити і замість того, щоб непомітно виплюнути білу рідину назад в стаканчик, як радила Ліля, я ковтаю її. 

Горло обпікає вогнем і я закашлююсь. Жадібно хапаю ротом повітря, щоб відчути бодай трохи прохолоди. Щоб точно допомогло, махаю руками, заганяючи вітерець до рота. 

– Запий, – Ліля простягає інший стаканчик і я жадібно припадаю до нього губами.

Солодка содова перекриває гіркий присмак у роті і стає трохи легше. 

– Мала, ну ти даєш, – вилуплює очі Сергій. – Це ти так помідорки злякалась? Це ж класичний набір – сем і помідори, а по Вашому “Кривава Мері”.

– “Криваву Мері” роблять з томатним соком, – уточнюю, хоча я не знавець подібних коктейлів.

– То вже в місті подавили помідори, і зробили Мері кривавою, а у нас все натуральне і напій називається “Мері первозданна”.

Сергій закидає голову, наче якийсь святий і тільки німбу над головою не вистачає. 

– Хлопці прискають від сміху, а я радію, що вже допила воду, інакше б виплюнула її на всіх присутніх.