30

Роман

Поки Кіра збирає речі, я дзвоню бабі Люсі та прошу взяти до себе дівчину, поки я не розберусь з тим, що сьогодні сталося. 

Мало було того, що напередодні жнив, зламався один з комбайнів, Назар розривається між фермою та полем, а Віка забила на практикантів, так тепер я ще маю возитись з падчеркою ректора, яка не перестає шукати проблем на свою п'яту точку. 

Зазвичай я не занурююсь у такі дрібниці, бо всі дії на фермах та на полях узгоджені з Назаром, який є моєю довіреною особою у Грушево. Сама контора з її працівниками та документообігом підпорядковується відповідним відділам в міському офісі. У кожного своя сфера відповідальності. Все працює, як годинник.

Принаймні працювало до недавна. До тієї миті поки мені не перейшла дорогу Халепа, з її блиском в очах та зухвалою посмішкою. І тепер замість того, щоб займатись справами компанії, я застряг у Грушево і керую дитячим садочком.

А хто винен? Сам же і винен. Думав, що буде весело. Обреготатись можна. Особливо весело мені було б за ґратами, якби той хлопець не витяг Кіру вчасно з води. А те що він начистив пику Богдану, вже не так круто, але жити можна.

– Рома, – перелякано кидається до мене Вікторія, але зупинивши свій погляд на припаркованому у дворі автобусі, випростовується і вже не так перелякано продовжує:

– Ви чого поїхали без мене?

– Тому що ми тебе не знайшли, – спускаюсь по сходинках їй на зустріч.

– Та я ж з дівчатами…

– Мене не цікавить з ким ти була і де. Мене цікавить, чому тебе не було поруч з довіреними тобі студентами?

– Я була там. Вони мали сидіти в наметі.  

– Але їх там не було. Як і тебе не було поруч з ними, коли твоя підопічна тонула, – підвищую голос, а очі Вікторії округлюються від почутого. – Тебе також не було на місці, коли хлопці побились з місцевими.

– Та місцеві їх би не зачіпали, вони  ж знають… 

– Тебе не знайшли навіть, щоб повідомити, що тебе звільнено. Тому це тобі кажу я.

– Ром, та яке звільнено? Всі ж живі, – замовкає, дивлячись мені за спину. 

Озираючись, бачу, що у нашої розмови вже є свідки, а погляд Вікторії спрямований на побитого Богдана. 

Натовп розступається, пропускаючи вперед Кіру, а очі Віки наливаються кров'ю.

– Це все через неї? І чому я не здивована. 

– Ми вже закінчили, – відрізаю, не маючи звички вирішувати робочі питання перед свідками, а тим паче перед студентами.

– Нінка розказала, як ти поставив Єгора перед фактом – “або всі з Халепою, або ніхто”. Тому ти всіх і притягнув сюди, – зривається на сміх. – А я казала від самого початку, що не потрібні тобі ці маркетологи, але ти мене не послухав. Не сподобалось, що тобі відмовили? ЕГО твоє чоловіче заділи? 

 – Кіро, ходімо, – забираю з її рук валізу. – Всі інші – чекайте на мене в будинку, – кидаю суворий погляд на своїх студентів і киваю Назару, щоб той проконтролював.

– Ти ще натерпишся з нею, – кричить навздогін Вікторія. – З ними усіма. 

Менше за все мене зараз хвилюють слова Вікторії. Навіть ті, які викривають реальну причину присутності тут маркетологів. Я і сам вже не пам'ятаю чим керувався того дня. Мабуть, у чоловіків теж бувають свої критичні дні, бо до кризи середнього віку мені ще зарано.

Зараз важливо помістити Кіру під нагляд, бо залишати її після падіння в компанії одногрупників не найкраща ідея. Особливо, до з'ясувань обставин того самого падіння. 

І хоча, я вже і не вірю, що хтось скаже мені правду, та все ж таки вартує залишити Кіру під наглядом дорослої людини.

Баба Люся, якась далека родичка нашої родини і вона кожного разу пропонувала свою допомогу з моїми студентами. Раніше в цьому не було потреби, але здається, що саме зараз її зірковий час настав. Адже вона ще та любителька повчати молодь, бо все життя пропрацювала в сільському дитячому садочку. 

Сірий собака зустрічає нас гучним лаєм, а жінка поспішає нам на зустріч витираючи руки об фартух. Вона одразу стискає Кіру в обіймах, цілуючи в обидві щоки, чим дивує і без того перелякану дівчину.

Жінка веде Кіру у нову хату, про що не забуває наголосити, а я все ніяк не перестану дивуватись цим застарілим традиціям, коли самі господарі живуть у старих хатах з девізом “аби чистенько”, а нові будинки з ремонтом та більш менш сучасними меблями, тримають напоказ та для гостей.

Пройшовши невеличким коридором, опиняємось у доволі просторій середній спальні, зі зручним, на перший погляд, ліжком, та маленькою шафою у кутку. Для пари ночей цілком нормально.

Кіра залишає валізу у кімнаті і проситься вийти на вулицю разом з нами, наче я її у в'язницю привіз. Може і на краще, що вона так думає, адже тоді, можливо, менше буде десь лазити та шукати собі пригод на одне місце. Тим паче, що попереду вихідні.

– Гей, сусідко, – лунає веселий голос Лілі, коли ми опиняємось на вулиці. – Тепер хоч буде веселіше, – задоволено усміхається дівчина, спираючись руками на низенький паркан, який розділяє два подвір'я. 

Ліля живе на іншій вулиці, тому за всіма законами жанру, вона аж ніяк не може бути сусідкою баби Люсі. А потім я згадую, що попри відстань між хвіртками,  город Лілі межує з городом баби Люсі і якщо дивитись з цього ракурсу, то вони дійсно сусіди.

От тобі тиша і спокій.

Здається я прорахувався. Але де саме?