29

Роман

– Гальмуй, – кажу Назару, коли бачу скупчення біля каналу.

– Нам на сусідній пай. На цьому сьогодні наші працюють

– Я сказав, гальмуй! – відрізаю різко.

В середині заселяється страх і він не збирається вщухати, бо серед того натовпу я бачу своїх студентів. Очі бігають від одного до іншого в пошуках білявки, бо моє серце вже відчуває, щось неладне.

Кіри серед них немає. Марно сподіватись, що вона зі своєю вдачею залишилась осторонь від чергових неприємностей. 

Щойно автівка зупиняється, я з розмахом відчиняю дверцята й прямую до каналу. І тут дістають її.

Хлопці витягують її за руки з води та кладуть на землю.

Чорт!

Зриваюсь з місця. Біжу. Землі під ногами не відчуваю.

– Вона дихає? – запитує хлопець, якого також дістають з води. 

– Треба зробити штучне дихання, – схиляється над нею Богдан.

– Руки прибрав, – кричу, відштовхуючи його, та падаю перед нею на коліна.

Нахиляюсь. Прикладаю вухо до грудей. Намагаюсь почути дихання. Перевіряю пульс. Він або настільки слабкий, що я його не відчуваю, або відсутній. Чорт! Чорт! Чорт!

Роблю перший видих рот в рот. Другий. Третій. 

Рух. Вона рухається. Очі перелякані.

Перевертаю її на бік і вона відкашлюється. Ліля, яка сиділа поруч, обіймає її, заспокоюючи.

Серед натовпу чутно полегшені видихи.

– Як вона там опинилась? 

Озираюсь на переляканих студентів, але вони всі до одного мовчать.

– Ще раз запитую, як вона опинилась в каналі? – зриваюсь на крик.

Знову тиша.

– Впала, – шепоче Кіра, все ще обіймаючи подругу. – Послизнулась і впала.

Невпевнено, але підводиться на ноги та обводить сумним поглядом всіх присутніх. Підходить до рудого хлопця, якого дістали з води слідом за нею, і міцно обіймає його, обвиваючи руками талію. Прикладає голову до грудей і заплющивши очі, тихо промовляє:

– Дякую. Дякую тобі.

– Все обійшлось, мала, – обіймає, підтримуючи її. 

– Значить сама впала?! 

Всі мовчать. Лише рудий незадоволено хитає головою, напружено стискає щелепу і міцніше притискає до себе Кіру.

– Всі в гуртожиток! – озираюсь на студентів.

– Хутко! – вигукує Назар, плескаючи в долоні, коли бачить, що вони завмерли. 

– Кіра зі мною.

Рудий розтискає обійми та відпускає її, коли я підходжу ближче. Підхоплюю дівчину на руки і зойкнувши, вона обвиває мою шию руками, міцно тримаючись.

Вона мовчить. Не протестує. Не обурюється. Не виривається. Все ще перелякана.

Обережно ставлю її на землю біля автівки та допомагаю сісти в середину. 

– Ліля, сідай, – притримую дверцята, але у відповідь бачу лише її здивований погляд. – Будь ласка, – додаю очікуючи, поки дівчина займе місце поруч з Кірою.

Мене роздирають на шматки два стани: з одного боку хочеться накричати на неї, з іншого – захистити. А через те, що зараз я готовий лише крушити все навколо, мені потрібен буфер. Хтось, хто попіклується про Кіру, скаже добре слово та обніме, поки в мені вирує ураган.

– Відвези їх до гуртожитку, – прошу Назара, коли той забирає свої речі з автівки. – І якщо побачиш Віку, скажи, що її звільнено.

Друг киває, а я, впевнившись, що дівчата в порядку, рушаю з місця. Їду обережно, щоб зайвий раз не трясти їх на бездоріжжі, тому до гуртожитку доїжджаємо за хвилин десять. 

Всю дорогу дівчата тримались за руки. Кіра дивилась у вікно, а Ліля на неї. Щось шепотіла їй на вухо, але голос не підвищувала, навіть коли та хитала головою у відповідь. 

Вони всі щось замовчують. Руки заховані в кишенях. Погляди потуплені у землю. На моє питання ніхто не збирався відповідати. Всі чекали, що скаже Кіра. Цей студентський кодекс знатно напружує, коли ти не студент. Ще більше він вибішує, коли ти несеш відповідальність за студентів, а вони навіть не збираються полегшувати тобі життя.

– Ліль, допоможи Кірі переодягнутись в сухий одяг, – прошу дівчину, коли вони обидві покидають автівку. – І приглянь за нею, поки я привезу лікаря.

Ліля киває і веде Кіру на другий поверх. 

Коли я приїжджаю за Тамарою Іванівною, вона вже чекає на мене, тому вже за лічені хвилини ми знову повертаємось до гуртожитку і вона оглядає Кіру.

Лікарка характеризує стан дівчини, як задовільний, дає рекомендації та настанови, а я видихаю із полегшенням. І тільки зараз розумію, що весь цей час й не дихав нормально, бо грудну клітину лещатами стискало від хвилювання і якогось дурного передчуття. 

Через деякий час, на подвір'я нарешті заїжджає автобус з моїми горе-студентами. Здається такого невдачливого потоку у мене ще не було.

Уточнення: такого невдачливого потоку у мене точно не було.

Якщо хвилину тому, я ще сумнівався, то зараз вже ні. Бо саме зараз на мене дивляться сумні очі Богдана. І на його обличчі, вони єдині мають пристойний вигляд.

– Що, бляха, сталося? – запитую у Назара, коли той останнім виходить з автобуса.

– Якби ж я знав, – роздратовано знизує плечима. – Коли я повернувся, цей твій бугай, – киває на Богдана, – вже бився із Зябликом. 

– З ким?

– З рудим хлопцем, який врятував твою Халепу. Як вона, до речі?

– Нормально. Але вони всі продовжують мовчати. Як збіса з ними впоратись? – міцно стискаю пальцями перенісся, заплющуючи очі.

– Думаю, через неї вони і бились, – додає Назар, а я так різко розтискаю пальці, що в очах сіріє.

– Звідки ти знаєш?

– А я і не знаю. Інтуїція.  

Моя інтуїція підказує відправити їх всіх по домівках, але замість цього, я підіймаюсь в кімнату дівчат. І коли мені відчиняють, кажу коротко:

– Збирай речі, ти ночуватимеш в іншому місці.