28

Кіра

Здається, тварини у них закінчились. 

Про це свідчить поле навкруги та стовп пилу під колесами автобуса, який везе нас на чергове випробування. Хоча я б назвала це навіть не випробуванням, а в моєму випадку боротьбою за виживання. Бо поки що я не бачу себе частиною цієї системи під назвою сільське життя.

Навіть з урахуванням гарних умов проживання, які не сильно відрізняються від міських квартир, моє єство бунтує з кожним новим днем. Воно кричить “Мені тут не місце!”.

Коли автобус зупиняється і ми виходимо під промені яскравого, але ще не палаючого сонця, я розумію, що цей день теж не буде простим. Чого б це йому бути простим, якщо він віщує ніщо інше, як збір картоплі. Тієї самої, яку я звикла бачити у магазинах і де вона дбайливо викладена на прилавках, а не ці брудні брила зариті в землю. 

– Так, народ, увага! – привертає до себе увагу Вікторія, яка сьогодні виконує обов'язки наглядача в нашій маленькій в'язниці на сім вулиць під назвою Грушево. – Роман Олександрович затримується на нараді, тому почнемо без нього. 

– А що вступного слова не буде? – подаю голос. – Якщо враховувати попередні два дні, то спочатку Ви маєте розповісти, що це за сорт, хто його придумав і яку цінність він несе для людства.

– Бачу, ти занадто розумна? – іронічно промовляє.

І я не здивована, бо вона ще від початку поїздки незлюбила мене, хоча ми і не були знайомі до того дня. А ще, вона куратор наших суперників, в той час, як наш куратор нас кинув. Тому не бачу сенсу мовчати та бездумно виконувати її вказівки.

Роман сказав, що ми приїхали в першу чергу навчатись, а змагання то вторинне. От нехай тепер і навчає. А то знайшли собі безплатну робочу силу.

Поки Вікторія думала, що мені відповісти, з-за її спини, з посмішкою на обличчі, визирнув чоловік.

– Цей сорт в народі називається “П’яничка”, – поки через натовп хвилею розноситься сміх, він нахиляється до землі й бере в руки картоплю жовтого кольору з рожевими плямами. – А все через її забарвлення, яке нагадує людину в подібному стані, – приставляє картоплю до носа, чим ще більше розбурхує фантазію моїх одногрупників. – Я не знаю, хто вивів цей сорт, але картопля дуже смачна. Особливо смажена. Тому не полінуйтеся назбирати та почистити, а Тоня посмажить вам її на вечерю. Обіцяю – пальчики оближете.

На фоні зверхньої Вікторії, чоловік має навіть трохи наївний вигляд, бо він якийсь справжній. Без пафосу та лоску. Його хочеться слухати. Йому хочеться вірити. І ще чомусь його хочеться обійняти.

Але не довго лекція тривала, і коли слово знову взяла Вікторія ми були змушені одягнути рукавички та розпочинати збір “п'яної” картоплі. 

Хтось був у парку розваг, де стоять апарати, з яких дістають іграшки? Ті, де ти кидаєш монетку, а потім джойстиком направляєш кран в потрібне місце і молячись, щоб усе вийшло, натискаєш на кнопку. І той механізм повільно опускається до іграшки і вже хапає її, а потім наче гидуючи відпускає. Так от – сьогодні я такий апарат. 

Бачу, що агрономи вже попереду і кількість заповнених ящиків у них більша. От тільки не розумію, як вони це роблять. Це ж сира земля, тут окрім картоплі зустрічаються слимаки та всякі жуки, а вони так спокійно порпаються в ній наче народились з цим вмінням. 

Обережно, лише пальцями, як той механізм з атракціону, підіймаю картоплю з землі та кладу у відро. 

– Розгортай землю, там теж є картопля, – кричить з іншого краю рядка Вікторія.

Знайшла дурну, ритись в землі.

Закінчуємо перший ряд із невтішним, на нашої команди, результатом. Хоча, я б не сказала, що вони рили землю занадто активно, але винною все одно намагатимуться зробити мене. Наче мені не все одно. 

На полі в затінку, завбачливо розгорнули намет з лавками для відпочинку та пляшками з водою. І поки я стою в черзі, щоб взяти свою пляшку та піти де інде, позаду лунає знайомий голос, на який я обертаюсь з посмішкою. 

– Привіт! – відповідаю у відповідь до Лілі.

– Що, вже втомились? – кепкує, киваючи на моїх одногрупників, які з цікавістю дивляться на неї.

– Трохи, – усміхаюсь. – А ти що тут робиш? Теж студентська практика?

– Це тільки ви платите гроші, щоб потрапити сюди на практику та вибирати картоплю задарма, а нам за це гроші платять, – починає сміятись. – Ромич не скупиться, тому до нього завжди черга на роботу.

– Ти теж будеш з нами?

– Ні, наше поле по сусідству, – киває в бік лісосмуги. – Я лише за водою прийшла, поки інші купаються, – бере крайню упаковку і підіймає її з такою легкістю, наче це невагома подушка, а не дванадцять, хоч і маленьких, але важких пляшок. – Поки у вас перерва, пішли познайомлю з нашими, раз ти вчора так і не прийшла.

– Вибач, – ніяковію, від її докору на мою адресу. 

Я так і не скористалась її вчорашнім запрошенням провести вечір разом з її друзями. Причина проста – я не збираюсь заводити тут друзів, та й взагалі не збираюсь залишатись тут надовго. Але зараз не ігнорую її запрошення і підхоплюю упаковку з пляшками з іншого краю, щоб допомогти її донести.

– А можна глянути де ви купаєтесь? – нас наздоганяє голос Богдана, а обернувшись, бачу позаду нього всю його свиту.

Ліля дивиться на мене в очікуванні, наче чекає від мене згоди, і про всяк випадок я киваю.

– Ходімо, – звертається до хлопців, але слідом за нами йдуть всі наші та ще й агрономи.

За лісосмугою таке саме поле з безкрайніми рядами, а під деревами складені ящики із зібраною картоплею і їх значно більше ніж тих, які зібрали ми.

Трохи осторонь чутно голоси й саме туди нас веде дівчина.

– Вода приїхала! – кричить Ліля, коли ми підходимо ближче до, побитого часом, старого басейну з якого вилазять хлопці та дівчата. – Це студенти Зінченка, – киває на нас, – хотіли подивитись, де ми купаємось.

Місцеві сміються, розбираючи пляшки з водою. 

– Це наш місцевий басейн, – усміхаючись, каже один з хлопців.