27

Кіра

Я більше не кричу. Лише встигаю затулити рот рукою, коли в ніс вдаряє різноманіття ароматів, а до мозку доходить саме розуміння того, що сталося.

Я біжу швидко та якомога далі від людей. Зупиняюсь біля дерев'яного загону та спираюсь руками на коліна, коли шлунок скручує у вузол.

Мій організм відчайдушно намагається знайти бодай якусь їжу в моєму шлунку, але дарма – її там немає. Лише кава, яку я випила ще в гуртожитку, але й вона не втрималась в середині.

Навіть не знаю, хвалити себе за те, що не поснідала, чи сварити.

Після чергового спазму, кладу руки на паркан і знесилено опускаю на них голову. Для моєї гарячої голови вони здаються навіть прохолодними і від цього стає легше.

От навіщо я приїхала сюди. Тепер я і лате пити не зможу, бо перед очима завжди буде ця картина. Поєднання непоєднуваного.

Я не чула кроків і не помітила, щоб хтось наближався до мене, але чужі руки торкаються мого волосся дбайливо прибираючи його від обличчя.

Не сіпаюсь. 

– Ти як? – голос знайомий, але я мовчу.

Не можу говорити. Горло болить наче порізане сотнею лез. 

А потім я відчуваю її – велику гарячу долоню, яка  заспокійливо погладжує мою спину згори вниз, вздовж хребта.

– Попий, – простягає пляшку з водою.

Я не ворушусь.

Сором. Мене переповнює чортів сором і щось ще. І це щось викликане доторком грубих чоловічих пальців до моєї ніжної шкіри. Тілом розливається тепло, заспокійливе й водночас бентежне. Але відчувається воно, як щось заборонене. Те, що не має права на існування навіть в моїй голові.

Беру з його рук пляшку і споліскую рот, випльовуючи воду під ноги.

Я навіть не можу подивитись йому у вічі. Почуваюся ніяково. Хоча саме він у всьому винний. Це була його ідея привезти мене сюди та влаштувати ці дурні змагання. А мені чомусь ніяково, що я не вмію доїти корову, хоча і не зобов'язана вміти. Соромно, що мене вивернуло у нього на очах, хоча в цьому винна Фіалка, яка влаштувала мені таку підставу, та він сам, коли пішов слідом за мною.

Ненавиджу це в собі. Ненавиджу почуватись винною без вини.

– Я подзвоню лікарю, і він прийде, щоб оглянути тебе. І твою ногу.

– Не треба. Зі мною все добре, – повертаю пляшку, вкладаючи її йому в руки. – Це лише короткостроковий стрес. Щоб Ви знали, не кожного дня корова сере мені у відро з молоком.

Я криво посміхаюсь. Він уважно вдивляється в моє обличчя.

– Я хочу піти звідси, якщо у нас більше нічого не заплановано. 

– Решта дня вільна. Автобус чекає на стоянці біля входу.

– Чудово, але я хочу пройтись. І поки Ви не почали роздавати накази та повчати, хочу уточнити, що я знаю дорогу до гуртожитку. Прямо по вулиці, – вказую напрямок з якого ми приїхали. – Четвертий поворот ліворуч і я на місці. Проводжати не треба, – хмикаю, розвертаюсь на п'ятах і йду геть.

– Напишеш, коли дійдеш, – каже в спину і я лише махаю рукою на знак згоди, не обертаючись.

Ага, зараз візьму низький старт і буду доповідати про кожен свій крок. 

Навіть не наполіг, щоб провести або підвезти мене до гуртожитку. Довіряй після цього йому студентів – відпустив і йди собі куди хочеш. 

Раптом я заблукаю або мене викрадуть? Взагалі нікого це не турбує.

– Привіт! – голос поруч перериває моє самонакручування, а поруч зупиняється дівчина не велосипеді.

Худенька, усміхнена, з короткою стрижкою під хлопчика. 

– Привіт, – теж зупиняюсь, але вже готуюсь сказати, що я не місцева і нічим допомогти їй не зможу, бо інакше, крім як запитати дорогу, про що вона ще може говорити із незнайомою людиною

– Ти до когось приїхала чи одна зі студентів Зінченка?

– Одна зі студентів.

– Заучка чи з нормальних?

Ставить мене в ступор своїм питанням і я усміхаюсь.

– Нормальна заучка.

– Принаймні чесно. Я – Ліля, – неочікувано простягає мені руку.

– Кіра, – відповідаю і дивуюсь з якою силою ця тендітна дівчина стискає мою руку.

Їхати на своєму транспорті вона вже не збирається, а просто котить його поруч, поки ми йдемо головною вулицею Грушево. 

Я ще не встигла ознайомитись з цим місцем, але те, що тут не заблукаєш, я вже зрозуміла. Лише дві поїздки і вже стало зрозуміло, що село треба було назвати Драбиново. Чому? Тому що розмітка вулиць в ньому нагадує драбину – дві довгі вулиці, які тягнуться через все село і п'ять маленьких, які поєднують їх між собою.

Корівник, з якого я зараз повертаюсь, знаходиться на виїзді з села, а куряча ферма десь на краю. Звідки я це знаю? Все просто – спостережливість… ну і мапа з інтернету.  

Ліля, чимось нагадує мою Вальку – така ж знахідка для шпигуна. Завдяки їй, я вже знаю, що Роман Олександрович (він же Ромич) крутий чувак, Вікторія рідкісне стерво, баба Клава місцева пліткарка, а у вихідні в місцевому клубі крутять дискотеку. І це ми ще навіть не дійшли до гуртожитку.

– Чуєш, Кіро, приходь ввечері до магазину, потусуємось. Я тебе з місцевими познайомлю. Все ж веселіше ніж просидіти весь вечір в кімнаті.

– Я подумаю. Дякую.

Дівчина їде далі, а я звертаю з дороги, зупиняючись біля високої брами. Якраз вчасно під'їжджає автобус з моїми одногрупниками і почувши на свою адресу незадоволене: “Якщо тобі цікаво, то через тебе ми знову програли”, я починаю розмірковувати над запрошенням Лілі й тим чи дійсно Роман перевіряє відео з камер у гуртожитку.