26

Кіра

Навіть якби я і хотіла сказати щось у відповідь на його слова, то просто не встигла б через улесливість Вікторії. Зі швидкістю бадьорої лані, вона підскочила до нього, наспівуючи, що без нього нам всім білий світ не милий.

Мене вистачає лише на те, щоб вчасно відвести погляд та стулити рота. Ну так, про всяк випадок. Від гріха по далі. Бо ще хвилинка таких лестощів на адресу здорового мужика і мене або вивернуло, або ж я знову накликала на себе біду через свої ж недоречні коментарі. 

До тями приходжу лише тоді, коли ми опиняємось в іншій стороні корівника, де напоготові стоять дві корови прив'язані до стійла.

Першим ділом на думку спадає, що вони змусять нас доїти корів, але ж знаючи скільки коштує обладнання (Василь і це нам розповів) не думаю, що вони будуть так ризикувати, довірившись криворуким студентам.

Я вже казала, що я не дуже фартова?

Якщо ні, то кажу “Я, сказитись, яка не фартова”, бо з уст Романа Олександровича, наче вирок, звучать слова ”Ви будете доїти корів… руками... по черзі… по одній хвилині… два кола…”.

Поки він продовжує говорити, я намагаюсь зрозуміти, що мені робити з коров'ячими грудьми та як взагалі, відлинути від цих змагань.

Я вже казала про свій фарт? 

Ах, так! Буквально хвилину тому. Так от повторюю, сьогодні не мій день. Як я це зрозуміла? Коли відчула поштовх в спину і слова Богдана:

– Йди перша, щоб нічого не зіпсувала. 

Легко сказати – важко зробити. Щоб щось зіпсувати, спочатку потрібно, щоб це щось вийшло. А воно ніяк не виходило. 

Пружні груди корови… тфу… вим'я, ніяк не хотіли видавати мені молоко.  Я його і жмакала, і тягнула, і масажувала – все дарма. У відповідь жодної крапельки.

– Мені дісталась порожня корова, – обурююсь, дивлячись на доярку Світлану Петрівну, яка проводила для нас майстер-клас під назвою “Як зганьбитись не докладаючи зусиль”. 

– Не хвилюйся, вона точно не порожня, – сміється. – Фіалка одна з найбільш молочних корів.

– Ну тоді у неї вим'я забилось, – нахилюсь, щоб перевірити чи все в порядку, але отримавши хвостом по спині, міцніше стискаю вим’я, отримуючи струю молока в око. – Чорт! – зіскакую зі свого місця намагаючись протерти око, на яке я нічого не бачу. 

– Стій, – врізаюсь у чоловічі груди, а міцні руки тримають мене на місці. 

Мить, і в обличчя плескають водою, промиваючи очі.

– Витирай, – суворо наказує, наче я винна в тому, що його Фіалка відлупцювала мене своїм хвостом та ще й молоком вирішила добити.

Хоч я й осліпла, але дякую Богу, що те все не потрапило до рота. 

Поки я протирала очі, змагання ніхто не зупиняв. І не встигла я схаменутись, як до мене дійшла черга і друга спроба. Не скажу, що молока у відрі значно додалося, але вдруге Фіалка ні на кого замах вже не скоювала. Та й хвіст їй прив'язали стрічкою до ноги, щоб більше нікого не лупцювала.

Після такої кількості спроб і мізерної кількості молока у відрі, мені стало навіть шкода корову, але й просто відмовитись я теж не могла. Як і не могла вигадати спосіб бути дискваліфікованою. Тому, з острахом знову взялась за вим'я, не очікуючи хоч щось з нього вичавити і лише сподіваючись, що агрономи надоїли більше.

На диво, маленький струмок вдарив об край відра, і я не могла стриматись, щоб не усміхнутись. На жаль, Фіалка не розділяла моїх радощів через мою власну маленьку перемогу, про що вирішила мене сповістити досить неординарним способом. Але і я не одразу зрозуміла її протест, бо вона навіть положення не змінила. Нічого не віщувало біди, поки на підлогу не почали падати великі ароматні кавелики.

Відро летіло разом з молоком, Фіалка з переляку наступила мені на ногу, а мій крик скоріше за все було чутно у сусідньому селі. Здається, назва його Чумаки.