25

Кіра

Хлопці, наче зомбі, виповзають зі своїх кімнат після того, як в будинку пролунав найпротивніший звук який я коли-небудь чула. І мова не про мелодію, а про голос Романа Олександровича який сповіщав, що вже сьома година ранку і нам пора прокидатись.

Через деякий час після першого сповіщення, в будинку знову пролунав голос Романа. Цього разу вже з погрозами, що якщо ми через пів години не з’явимось на сніданок, то жуватимемо сіно в хліві. Добре хоч не почав погрожувати своїм співом. Такого я б точно не пережила.

Не думаю, що він спостерігає за нами через встановлені в будинку камери (хоча і цього варіанту не виключаю), скоріше за все він знає, що за кожним першим дзвінком будильника слідує другий, а потім третій. І якщо взяти до уваги студентів, які пів ночі грали в ігрову приставку подаровану агрономам на честь виграшу, то дії Романа цілком зрозумілі.

Після такого широкого жесту з боку Романа, мої одногрупники ще більше косували на мене свої незадоволені погляди. Теж мені бідолахи знайшлись. Можна подумати у них вдома таких приставок немає. Та й агрономи виявились напрочуд дружніми, запросивши наших хлопців грати разом. Тому, взагалі не бачу причин вивалювати на мене свій негатив.

Коли ми приходимо до їдальні, столи вже накриті, а сніданки парують. Ми швиденько снідаємо і завантажуємось в автобус, щоб дізнатись, яку чергову дурню придумали для нас наші гіди по пеклу Роман та Вікторія. 

Не розумію навіщо їм це. Точніше йому.

З агрономами все ясно, бо їм, як мінімум потрібно бачити на власні очі, як все відбувається. А от навіщо мені знати звідки у курей ті яйця вилазять. Зрозуміло, що якийсь прохід для них має бути, але не той, про який я дізналась.

Як подивлюсь на яйця, так і картинка перед очима, як те яйце з курки лізе. Бррррр… Ще парочка таких розгорнутих лекцій і я стану вегетаріанкою. 

– Дивіться, корови, – завзято вигукує Оля.

Дивлюсь у віконце на протилежній стороні автобуса, затримуючи погляд на величезному, за площею, загоні в якому прогулюються корови різних кольорів. 

Ну він точно знущається. Здається, ставки підвищуються.

При вході нас зустрічає чоловік з довгими чорними вусами, з під яких не зрозуміло – його посмішка привітна чи насмішкувата. Після Сан Санича, прийшла і його черга дивуватись міським студентам. Як для нас свійські тварини – дивинка, так і ми для місцевих жителів наче відірвані від справжнього життя інопланетяни.

Після знайомства, під час якого ми дізнались, що чоловіка звуть Василь і він керує корівником, ми рушаємо на чергову екскурсію.

Василь веде нас територією, розповідаючи про історію корівні та кількість голів (читай – корів, а не голів від них, як я подумала на початку). Показує нам повністю автоматизовану систему доїння корів і звісно не забуває похизуватись, що їх ферма є одним з найбільших постачальників молока для виробництва йогуртів відомої марки.

І це мене дивує. Ні, не те що вони мають таке потужне виробництво та масштаби, мене дивує, що у виробництві йогуртів використовують справжнє молоко, адже зараз і у молоці молока немає, і, мабуть, це єдина причина, чому іноді я можу його споживати у складі лате.

Після прогулянки територією, ми потрапляємо і в сам корівник. Як і в курнику, тут дуже багато місця. 

При вході на стіні розвішані яскраві сертифікати, подяки і якісь малюнки. Дивно, що такі речі висять не в офісі, а у хліві. Хто має ними любуватись та пишатись? Корови?

Але коли я бачу умови утримання корів, навпаки розумію, що тут ще квітів у вазах не вистачає та вібромасажерів для рогатих. 

Рівненькі ряди корів стоять на своїх місцях, ретельно пережовуючи свіжу траву зі своїх годівниць. 

І такі чисті та блискучі ті корови, наче їх натерли воском, а зверху ще поліролем попшикали.

Цікаво, це вони до приїзду Романа Олександровича так ретельно готувались, чи у них така чистота постійно?!

До речі, а де Роман? 

Вікторія ходить за нами слідом, постійно зазираючи у свій телефон, а от Романа ніде не видно. Певно набридло з нами носитись. От і чудово, менше стресу для мене.

Не довго я раділа тому факту, що сьогоднішній день пройде спокійно й без чудних випробувань, адже на горизонті з'явився “Біг Бос” (як назвав його Василь, поки той не чув).

Широкою ходою та з усмішкою божевільного Джокера, він направився в наш бік.

Я вже казала, що він мені не подобається?

І посмішка його теж!

– Всім привіт! – каже підходячи, й тисне руку не тільки Василю, а й всім хлопцям. – Сподівались, що я не прийду? – дивиться чомусь на мене.