24

Кіра

– Ти молодець! – до мене підходить Роман і легенько стискає плече на знак підтримки. – Наступного разу вийде краще.

– Ага, – киваю і разом з усіма йду до автобуса.

Займаю місце попереду, одразу за водієм, щоб не потрапляти на очі одногрупникам і вмощуюсь зручніше, хоча їхати до села нам не довго. 

Я ніколи не бачила, який саме вигляд мають курники, якщо не брати до уваги старі фільми та дитячі мультфільми, але такого, як я побачила сьогодні, там точно не було. 

Якщо по чесному, то умови утримання цих курей кращі за ті, в яких ми прожили останню добу. Просторі вольєри в приміщенні, вільний вигул на вулиці, окремі місця для курок несучок і назви порід, як окремий вид мистецтва. Чого лише вартує Леггорн та Хайсекс. Якби я не знала, що це породи курей, то подумала, що це бренди одягу. 

І все б нічого, але замість запаху курячих екскрементів на який я очікувала, переступивши поріг курника, в повітрі витав приємний аромат сухоцвіту, а з колонок лунала класична, бляха, музика.

Підозрюю, що це Сан Санич так старається для своїх курей, адже варто йому було подати голос, як вони збіглись та оточили його, голосно кахкаючи. І це кохання у них взаємне, бо у відповідь він тих курочок називає дівчатками та красунями. Я здурію.

Коли мікро-автобус зупиняється біля високої сірої брами, двері автоматично відчиняються. 

У дворі на нас вже чекають Роман та Вікторія, які очікувано поїхали на автівці попереду нас. Не барське це діло чекати на своїх рабів, а тим паче їхати з ними в одному автобусі. Ну і грець з ними.

– І знову вітаю вас, – усміхаючись, каже Роман. – Минулу ніч ви стійко пережили, а отже від сьогодні, це ваше нове місце проживання. Тут зони відпочинку, – вказує рукою на подвір'я і рушає у бік будинку.

Крокуючи разом з усіма, встигаю примітити довгу альтанку в кінці двору, декілька гойдалок, ряд шезлонгів на зеленій газонній траві та облаштований кріслами-мішками куточок біля дверей.

– Тут загальна вітальня, – киває праворуч на вільний простір з диваном, кріслами та великим телевізором на стіні. – Тут кухня, – вказує ліворуч, де розташувалась сучасна кухня з плитою, холодильником і… це що кавоварка?

Стіл ломиться від фруктів, розкладених по тацях, а в ящиках які почали відкривати хлопці, ховались запаси содової та соку, а з деяких просто вивалювались упаковки зі снеками. Холодильник теж був забитий під самий верх. 

– Це не заміна повноцінного харчування, – суворо каже Роман, на слова хлопців, що з такими запасами можна не ходити до їдальні. – Тоня готує для всіх вас з любов'ю, а отже носами не крутимо, їмо все що дають і дякуємо. Інакше всі ці полиці стануть порожніми.

Це однозначно підстава з боку Романа, адже це як пустити вовків у курник і заборонити торкатись курей.

– Вбиральні там, – кудись вказує, але я не встигаю прослідкувати за його рукою і підіймаюсь за ним сходинками на другий поверх. – Тут чотири кімнати. Три для хлопців і одна для дівчат.

В коридорі, як і сказав Роман, чотири двері між якими рядочками стоять наші валізи. Поки хлопці ходять з кімнати в кімнату, та діляться на групи, хто з ким буде жити, я мовчки беру свою валізу і йду до кімнати, де на дверях скотчем приліплений папірець з написом “Дівчата”. 

Різниця с попереднім місцем колосальна. 

Мене зустрічає світла кімната із сучасним ремонтом та гарними ліжками, які вже застелені однаковими покривалами. Біля кожного ліжка стоїть тумбочка, поверх якої лежить стопка рушників. Під стіною розташувались шафи, крісло, стільці та стіл. Кімната чимось нагадує готельний номер.

Дівчата заходять слідом, але я вже встигаю кинути свій рюкзак на ліжко біля вікна, тим самим бронюючи його.

Вони не поспішають облаштовуватись, а просто залишивши валізи йдуть далі роздивлятись будинок та подвір'я. Я тим часом розкладаю свої речі в шафі, переодягаюсь, беру до рук планшет і сідаю в крісло, розмірковуючи над тим, що сталося.

І не просто розмірковуючи, а картаючи себе. Я так захопилась самою ідеєю змагань, що й забула яким чином сюди потрапила і хто в цьому винний. 

Роман Олександрович має зрозуміти, що Грушево це не те місце де я хочу бути, і що лише його бажання та жаги помсти не достатньо, щоб я тут залишилась. Мене тут не має бути і я тут не залишусь. 

Сьогодні я ледь не облажалась, коли почала збирати яйця у футболку. Лише здивований і здається трохи захоплений погляд Романа привів мене до тями, змусивши усвідомити свою помилку.

І тоді я мусила зробити те, що зробила – я навмисно зачепилась ногою за край вольєра...