21

Кіра

Відкидаю в бік ковдру, якою ще з вечора вкрилась з головою, з наміром сховатись від всього цього місця. Лежала тихенько у своєму коконі із заплющеними очима, затамувавши подих та прислухаючись до найменших звуків.

Кожен рух Олі на металевому ліжку й досі віддавався у вухах дратівливим скрипом. Наче це нещасне ліжко кожного разу стогнало від її спроб нарешті вмоститись.

Другу половину ночі я слухала лай сусідських собак та бійки котів за серце дами, хоча березень вже давно минув.

Чула, як гуділи комарі над головою, намагаючись попити моєї кровушки, наче мало її вже попив Роман Олександрович, запроторивши нас в цей притулок для зневірившихся знайти пристойне місце для  проходження практики.

Одним словом спала, як сова – “кліпнула – ранок”.

Опускаю ноги на підлогу, і перш ніж сунути їх у капці, струшую можливих поселенців. Вчорашнього павука мені вистачило з головою.

Від зустрічі з моїми кросівками його врятувала Таня, яка просто посадила його на віник і винесла на вулицю, але, здається, до цього встигла дати йому ім’я, і тепер десь у дворі бігає волохатий павук з витріщеними очима, на ім'я Стасік. 

Свої дії вона прокоментувала повір'ям, що якщо вбити павука, то можна накликати на себе нещастя. Я не сперечалась і просто повірила їй на слово, сподіваючись, що Стасіку я прийшлась не до смаку і він більше не повернеться. 

Рушник, зубна щітка та паста – це все, що я беру із собою, щоб привести себе до ладу після безсонної ночі. Всі свої два десятки тюбиків із засобами для догляду, залишаю у валізі. Я елементарно просто не знаю, чи зможу скористатись ними в цих умовах, адже тут навіть умивальника немає.

Замість нього, тут є бісів рукомийник. І це просто якась бочка з краном. Боюсь навіть уявити, який вигляд має ногомийник.

Ааааа… Я хочу додому. 

Коли Борис з ентузіазмом ділився спогадами про своє дитинство в селі, я слухала та усміхалась, адже думала, що він розповідав про своє минуле, а не вангував моє майбутнє.

На подвір’ї гуртожитку тихо. Всі сплять, тому поспішаю зробити всі свої справи, перш ніж прокинуться інші й тут почнеться апокаліпсис. 

Вмиваюсь і йду в кінець двору, де стоять два сучасні біотуалети. Ті самі, в яких грає музика, грайливо миготить підсвітка і навіть автоматично застеляється сидіння унітаза. І це культурний шок, після потріпаної роками дерев'яної кабінки з сердечком.

Лише після того, як Роман з Вікторією залишили нашу скромну компанію, в спільний чат прийшло повідомлення, що “горщики для ніженок” знаходяться у дворі серед дерев. Дівчата видихнули із полегшенням, а от хлопцям було байдуже. Вони зняли настил, яким була застелена підлога туалету і почали активно користуватись ним. Бо як виявилось, хлопці міряються не лише чоловічими апаратами, а й тим, чий струмінь влучніший. Не здивуюсь, якщо вже до вечора вони намалюють на тій дірі мішень.

Наступним місцем для відвідування стає їдальня, повітря в якій насичене ароматом молочної каші. Коли я збиралась дотримуватися правильного харчування, я зовсім не це мала на увазі, адже я ненавиджу молоко тваринного походження.

Здається, всесвіт перестав мене розуміти.

– О, дитинко, ти вже прокинулась? Сніданок майже готовий, – радісно зустрічає мене миловидна жіночка, з хустинкою на голові. – Зараз буду вже сервувати стіл, – киває на два довгі столи, застелені білосніжними скатертинами. Що дуже необачно з її боку. 

Вона повертається на кухню, а я йду слідом за нею. Не буду ж я просто сидіти, поки вона одна буде нас обслуговувати. 

Я таки мала рацію, Тоня вранці працює одна і саме вона приходить до їдальні на світанку, щоб приготувати для нас сніданок.

В приготуванні обіду та вечері їй допомагають місцеві дівчата, а тому я запропонувала свою допомогу лише вранці. Мені не складно завчасно розставити посуд на столах, тим паче, що я не збираюсь затримуватись тут на довго.

В залі чутно голоси, але я не поспішаю виходити. Повільно викладаю в плетений кошик чайні пакетики та стіки з кавою, насипаю цукор у цукорниці та виношу все це до зали, де за столами вже сидять мої одногрупники та агрономи.

Роман з Вікторією теж тут. Вони стоять по центру і перебиваючи один одного, щось розповідають, активно жестикулюючи руками.

До мене доносяться лише уривки фраз “змагання”, “агрономи проти маркетологів”, “нехай переможуть найкмітливіші”.

Щоооооо?

Згадуючи баталії з Тетяною та Стасіком, починаю підозрювати, що в минулому житті я була винищувачкою павуків, бо щось нещастя не перестають мене переслідувати.