20

Роман

– Ти дограєшся, що хтось з них подасть на тебе до суду.

– Вони цього не зроблять. Серед них немає таких сміливців.

Ааааа… – звучить десь в районі гуртожитку і я навіть знаю кому належить цей голос.

Вікторія посміхається.

– Я ставлю на Халепу. 

– У неї немає на це підстав, як і в інших. Автобус зламався випадково, а я не міг залишити людей на полі лише тому, що мені терміново знадобився транспорт. Доїхали з вітерцем і ніхто від цього не помер. Раніше тільки так і їздили.

– А їй і не потрібні підстави, вона дочка ректора. Чи ти забув? Вона може нажалітися на тебе хоч зараз і через будь-що.

– Якщо я хоч трохи її розкусив, то вона цього не зробить.

Вікі пригальмовує і з підозрою дивиться на мене. Здається, я проколовся.

– Що за гру ти ведеш, Зінченко? Я ще в місті помітила, що це щось особисте. Що у тебе з цією Халепою? Що сталося в універі?

– Нічого не сталося, – продовжую йти і дівчина поспішає за мною. – Єгор попросив взяти його студентів, Борис Вікторович попросив приглянути за його падчеркою. Все.

– З яких пір ти волонтериш?

– З тих самих, коли це вигідно для мого бізнесу, – відрізаю, бо щось Вікі занадто багато бере на себе, ставлячи під сумнів мої дії.

– Як знаєш. Але ця Халепа мені не подобається. Вона ще підставить всіх нас. Дарма ти її взяв.

– Чого ти до неї чіпляєшся?

– Я до неї не чіпляюсь. Просто констатую очевидне.

– Я все бачу, Вікі, – кидаю на неї незадоволений погляд. – Я не сказав цього одразу, щоб не підривати твій авторитет серед студентів, але  ображати їх не дозволю. І Халепу в тому числі.

– Та не чіпала я ту Халепу. Просто…

– Просто що? – терпець уривається з кожним її натяком.

– Просто їй тут не місце. Їм всім тут не місце. Ти мене хоч вбий, але я не розумію навіщо ти взяв маркетологів Єгора. Ти казав, що якщо і візьмеш когось з них, то лише в офіс, а сьогодні ти привіз десятьох і це більше ніж моїх агрономів, які впахували весь рік, щоб опинитись тут, і які знають, що для того, щоб отримати місце в офісі та й в компанії взагалі, вони мають прокидатись з півнями та засинати з комарами. А ці… ці навіть туалету бутафорного злякались. Ти витратив час та кошти на ремонт цього старого гуртожитку для чого? Що ти хотів цим показати? Їх реакція лише доводить, що їм тут не місце. 

– Більшість відреагувало нормально, тому не вважаю їх зовсім пропащими. Можливо ці й протримаються до кінця.

– Ти серйозно? Те, що вони погодились приймати душ під зорями, ще не означає, що завтра вони не побіжать назад у місто прямо з поля.

– А якщо ні?

– А якщо так? – впирає руки в боки.

– Перевіримо?

– Ти пропонуєш парі?

– Я лише пропоную дати їм шанс.

– Тоді я забираю своїх агрономів, а ти можеш забрати собі маркетологів, раз ти за них так вболіваєш.

– Але ж тоді твоїх буде на двох менше.

– Ми і з меншим складом поставимо вас на коліна.

– Занадто гучна заява.

– Я вже бачила таких, як вони, а особливо таких, як Халепа. 

– Кожен заслуговує на свій шанс, тому вони залишаються. Я не маю тобі нічого доводити у власній компанії, але я залишусь з ними і доведу тобі, що навіть з таких маминих бубочок може вийти щось путнє. 

– І ти готовий провести цей час розриваючись між офісом, жнивами та практикантами? Я не впізнаю тебе, Ром. Я завжди думала, що ти вмієш ставити на перший план найважливіше.

– Вони теж важлива частина моєї компанії. 

– Я все ще не розумію, навіщо тобі це. Ти ж ніколи не опікувався практикантами минулих років, – хитає головою. – Але я згодна на твоє парі. Відлік від завтра, якщо до цього часу вони не втечуть, – Вікі сміється і йде до магазину.

Я ж розвертаюсь та йду додому. 

На що я щойно підписався? Я збирався приїздити лише ввечері, щоб поспостерігати, як адаптуються студенти, або ж як нервує та пручається новим обставинам одна з них. А тепер я кожен день маю бути поруч, та ще й підбадьорювати їх, щоб ніхто з них не дав дьору завчасно. Інакше виявиться, що Вікі права, а я знову ж таки гнобитиму себе, що повівся на внутрішній голос та наступив на ті самі граблі.

Але й ігнорувати цей голос я теж не можу, навіть якщо зараз він мене плутає ще більше.

Адже я і сам не знаю, що в мені зараз переважає більше, бажання, щоб вони почали скиглити і я відправив їх по домівках, чи прагнення довести справу до кінця, повною мірою показавши зворотний бік компанії, яка входить до ТОП-100 найуспішніших компаній країни.

Чомусь хочу, щоб саме ці (або ця) зрозуміли, що за лоском сучасних багатоповерхових офісів, відполірованої підлоги та блискучими панорамними вікнами стоять звичайні люди з плоті та крові, з мозолями на долонях й втомою в очах. 

Чи вийде у мене, покаже час.