19

Кіра

Я продовжую стояти в коридорі, навіть після того, як чую, що інші вже займають вільні місця.

“Хлопці – ліворуч, дівчата – праворуч” – саме так оголосила Вікторія і всі рушили по кімнатах. Крім мене. Я просто стою і дивлюсь на десятки шарів фарби, якими покриті вхідні двері, потерту підлогу, мутні від часу шибки у вікнах та короткі ажурні фіранки, які їх прикривають. З нового лише навісний замок, який самотньо висить на іржавому кільці.

Озираюсь. Дві кімнати ліворуч, одна – праворуч. Сподіваюсь, що хоч одні з цих дверей ведуть до вбиральні, бо щось недобре передчуття закрадається в середину. Хоча, не може ж він так вчинити з нами. Чи може? 

Долаю ще один поріг і опиняюсь в кімнаті. Не те щоб я шокована, але здивована – це точно. Щоб зробити це місце придатним до проживання, тут зафарбували все, що тільки можна було: пофарбовані блакитним кольором стіни, білі віконні рами, коричнева підлога і ліжка… деякі з них теж пофарбовані, бо вони металеві.

Я не розбираю слів одногрупників, які метушаться навкруги, бо всю мою увагу привертають на себе ламелі на ліжку, а точніше їх відсутність. Замість них ліжко тримає сітка. Звичайна сітка з дірками, як друшляк через який мама цідить макарони. Це що жарт?

Коли бачу, що хлопці дістають з целофану матраци і розгортають їх по ліжках, розумію – це не жарт. Під стінкою на столі лежать дві стопки нової постільної білизни та гора нових запакованих подушок, і це єдина обнова в кімнаті. 

Вентилятор замість кондиціонера, допотопний радіопрогравач замість телевізора, табуретки замість тумбочок… заберіть у мене хто-небудь телефон, поки я не зателефонувала в поліцію і не повідомила, що їх місцевий краєзнавчий музей пограбували. Іншого пояснення де вони все це відкопали, я не бачу. 

– Кіро, займай це місце, – Оля вказує на те саме ліжко з дірками, яке я розглядала, бо саме воно ще не було застелене.

– Дякую, – підкочую до ліжка валізу і просто залишаю її там стояти, тому що у мене ще так багато питань стосовно цього місця і так мало відповідей.

– Ну що, позаймали місця? – звучить командний голос Вікторії. – Ходімо, покажу вам все інше.

З вісімнадцяти людей, лише декілька, враховуючи мене, знаходяться в легкому шоці. Всі інші поводяться так, наче до цього вони жили у наметах посеред пустелі і наявні умови їх взагалі не бентежать. 

Я можу зрозуміти агрономів, бо вони хіба що не б'ються за цю практику (за словами вітчима), але те, що мої одногрупники так спокійно сприймають подібні умови – для мене дивина.

Ми виходимо з будинку і слідуємо за Вікторією, яка обходить будинок з іншого боку.

– Це їдальня, – вона відводить в сторону шматок тюлю, який прикриває двері та пропускає нас в приміщення. – Сніданок о восьмій, обід о першій, вечеря о шостій. Хто запізнився – той голодний. Запам'ятайте одне – це вам не ресторан, чекати на вас ніхто не буде.

А Вікторія точно студентський куратор? Щось вона більше на тюремного наглядача схожа.

– Та візьми ж ти хлібчика, – ласкаво каже жіночка у білому фартусі, звертаючись до Романа, який спокійно наминає котлетки.

– Дякую, і так смачно, – задоволено промовляє з набитим ротом і швидко ковтає, коли бачить нас. – Ну що, вже обжились?

Студентський хор звучить невлад, але загальний настрій такий, що всі всім задоволені. Ну крім мене, звичайно.

– Перепрошую, а де тут вбиральня? – тихий голос Олі звучить поруч.

– Ви ще не бачили? – дивиться чомусь тільки на мене та посміхається. – Ходімо, покажу.

Роман з Вікторією крокують попереду, а ми плентаємось позаду.

– Тебе все влаштовує? – запитую у Дениса, який йде поруч, бо для людини, яка відпочиває лише за кордоном, він занадто спокійно на все реагує.

– А що не так? Ми з хлопцями стільки бабок платили за хоррор квести, а тут все те саме, але безплатно, – сміється.

– Прийшли, – Роман зупиняється біля двох металевих кабінок, на даху яких стоять дві великі чорні бочки. 

Тільки не кажи, що це душ.

– Це душ, – підтверджує мої здогадки.

– А це…, – запинаюсь, – це що туалет? – дивлюсь вглиб території де в куточку сором'язливо стоїть дерев'яна споруда, яка нагадує туалет. Один з тих, який я бачила в старих фільмах. – Та ви знущаєтесь!

– А що не так, Халепа? – знову втручається Богдан. – Бачиш вирізане по центру двері сердечко? Значить хтось це зробив з любов'ю, – заливається сміхом, а інші його підтримують.

Але насправді страшно стає від того, що ні Роман, ні Вікторія цього не заперечують. А отже, валізу можна не розпаковувати. Я тут не залишусь.