18

Кіра

Чесно кажучи, не знаю чого я очікувала від цієї подорожі на край світу, але точно не того, що доведеться їхати на конях. 

Живих, чорт забирай, конях, які підіймають стовп пилу, направляючись в наш бік. 

Поки ті коні біжать, подумки прораховую місткість возу та кількість людей в очікуванні, і моє серденько починає нервово так тріпотати, бо місця всім точно не вистачить.

А враховуючи мій фарт та упереджене ставлення Романа до моєї скромної персони, не здивуюсь, якщо саме мені доведеться їхати верхи.

Зовні я непохитна і вираз мого обличчя ні краплі не видає мій стан. Проте всередині я істерично регочу, згадуючи розмову з вітчимом та годинні дифірамби на адресу Романа, його компанії та високому рівню організації процесу проходження практики. 

– Тпру, – каже чоловік на возі й тягне за вожжі, зупиняючи коней. 

Двійко рудих скакунів переминаються на місці, поки дикуваті студенти з цікавістю розглядають їх.

– День добрий, Романе, – поглядом вихоплює потрібну йому постать серед натовпу. – Потрібна допомога?

– Скажіть, що ми поїдемо на цьому, – радісно вигукує Денис в бік куратора, торкаючись воза, наче чогось старовинного.

Не кажи цього. Не кажи. Навіть не здумай. Примружую очі в очікуванні відповіді.

– Ні, не поїдемо, – усміхаючись, каже Роман, обходячи натовп і вітається з чоловіком. 

Наче гора з плечей в цю мить впала. Та чи на довго? Адже ми звідси ще не поїхали.

І поки вони про щось розмовляють, я дивлюсь. Не на коней і не на віз. Я дивлюсь на Романа. На те, як обережно він торкається гриви коня, розправляючи сплутані пасма, як ніжно проводить долонею по морді тварини, як лоскоче за вушком.

– Навіть не думай, – звучить поруч злий шепіт.

Не одразу розумію сенс сказаних слів, але обернувшись, впираюсь поглядом у Вікторію. Дівчина не дивиться на мене, її погляд так само прикутий до Романа і його дій.

– Я навіть не…

– Бери свою барбі валізу, ніжинка, – перериває мене на півслові, – транспорт прибув, – промовляє глузливо і відходить. 

Що це було? Що за претензії? І чому вона каже це саме мені? Дивлюсь їй в слід, поки гомін одногрупників та гул мотора не перетягують на себе увагу.

І наче я маю видихнути з полегшенням, що прибув наш транспорт і ми нарешті зможемо дістатись місця проживання, але місце коней займає вантажівка. Серйозно? Вантажівка замість автобуса? 

Зінченко зовсім втратив страх, раз думає, що я поїду на цьому. Чому ні в кого не виникає питань до цього трансферу? Хоча, може я неправильно зрозуміла і насправді ця машина проїде повз, як і віз?!

– Увага, народ! – голосно звучить голос Романа. – Знаю, що не на таку поїздку ви підписувались, але форс-мажори не питають, коли зіпсувати нам плани. Ми звісно можемо чекати, поки одна маленька автівка по черзі перевезе вас групками, або ж можемо всі з вітерцем доїхати на цій машині, – вказує на припарковану вантажівку, водій якої, вже відкидає один з бортів та чіпляє залізну драбину за край. 

Цей світ зійшов з розуму –  блискавкою проноситься в голові, коли хлопці радісно підтримують Романа і беруться закидати свої сумки до кузова.  

– На цьому не можна їхати. Воно не призначене для перевезення людей, – підтягую до себе валізу.

– Ну як же не призначено, – обурюється Богдан. – Халепа, розкрий очі, тут чітко написано “люди”, – промовляє по складах й тицяє пальцем у табличку на борті з відповідним написом.

– Ця табличка нічого не означає.

– Кіро, – своїм тілом Роман відгорожує мене від Богдана і забирає з рук валізу. – Ти можеш поїхати у водійській кабіні разом з Вікторією, – киває вперед, де поруч з водієм стоїть Вікторія зі схрещеними на грудях руками і я роблю крок вперед.

– Підсадіть, – прошу Романа, чіпляючись руками за верхній щабель драбини.

Я краще в річку з крокодилами стрибну, ніж поїду пліч-о-пліч з цією Вікторією. 

Роман не обманув, поїздка і дійсно була з вітерцем. Таким собі місцевим торнадо, який зробив мені на голові справжнісіньке гніздо і лише дивом, до кінця поїздки, в ньому не оселились птахи. 

– Приїхали, – кричить Вікторія, коли ми зупиняємось, а Роман першим зістрибує з кузова автівки й відкриває засови.

І хоча я сиділа майже з краю, злазити я не поспішаю.

“Знову Халепа вередує” – скаже хтось. А я ж просто не можу поворухнутись. За ці двадцять хвилин поїздки, моя п'ята точка настільки задубіла, що я навіть не впевнена, що вона ще зі мною. Я її просто не відчуваю. А все чому? А все тому, що ми, бляха, їхали на дошках. Хтось скаже, що це лавки, але ж лавки – це ті самі дерев'яні дошки. І моя дупця проти такого атракціону.

Коли з машини спустили останню сумку, я підводжусь і розвертаюсь, щоб злізти.

– Обережно, – талії торкаються чужі руки притримуючи. 

Коли мої ноги торкаються землі, той самий голос урочисто проголошує:

– Вітаю вас в Грушево! Всі за мною!

Розбираємо сумки і всією юрбою крокуємо по вузенькій стежці за Романом та Вікторією.

Озираюсь навкруги і тривожність починає потроху відступати. Зелені дерева, кущі неймовірно гарних рожевих троянд, бджілки на ромашках, і повітря насичене медовим ароматом. Можливо, не так все і погано.

– Це місце вашого проживання, – Роман знімає навісний замок з блакитних дверей і коли перед очима постає полущена червона фарба на підлозі, мої руки безсило опускаються вздовж тіла, наче з них зникла вся сила, а разом з нею і надія.