17

Кіра

Тррррр… саме такий звук має вирок.

Хтось скаже, що це лише гуркіт коліс валізи по бруківці, але не для мене. 

Моя бідна валіза так само як і я, стримується з останніх сил. Вона – через те, що забита під зав'язку всім чим тільки можна, для полегшення мого життя в селі, я – через те, що ходу назад вже немає.

Я б могла не прийти, запізнитись, відмовитись, але я тут, йду слідом за Борисом Вікторовичем, який привіз мене вчасно на вокзал. 

Весь такий великий та важний, він впевнено крокує до місця збору, тягнучи за собою мою рожеву валізу. Ту саму, яка мріяла побачити вогні Парижу, захід сонця над океаном, та вдихнути морозного швейцарського повітря, а натомість готується до ароматів не зовсім парфумів та співу не зовсім екзотичних птахів. 

– Вітаю! – крок на зустріч з натовпу робить ніхто інший, як Роман Олександрович власною персоною. 

Він простягає руку вітчиму і вони вітаються, поки я перехоплюю ручку своєї валізи.

– Кіро, – киває головою, вітаючись. – Вирішили самі привезти практикантку, щоб не втекла? – повертає увагу до Бориса, повністю ігноруючи мене. 

– Ну що ти, Кіра дуже раділа, коли дізналась, що потрапить на практику в хорошу компанію. Правда, Кіро?

Це було до того, як я дізналась, кому належить ця компанія і де саме проходитиме моє літо – лунає в голові, а вголос я кажу:

– Звісно, Борисе Вікторовичу, це чудова нагода познайомитись не лише з прісними цифрами та звітами, а й самій поринути в робочу атмосферу.

– Я ж казав, вона тебе ще здивує, – задерши носа, каже вітчим, але стримана усмішка Романа свідчить, що він не вірить ні єдиному моєму слову. 

Я не знаю навіщо йому було підлаштовувати все це, але бачу, що його це забавляє. Можливо, це така розвага у багатіїв, набрати на практику нужденних студентів, випустити їх в ліс та змусити виживати, поки самі вони ставитимуть ставки на переможця. 

Здається, я передивилась фільмів.

– Якщо всі в зборі, можемо рушати, – водій автобуса займає своє місце і голосно гримає дверцятами.

– Ну що, Кіро, бажаю тобі вдалого відпочинку, – чи то жартома, чи то направду каже вітчим, обіймаючи мене однією рукою за плечі. – Дзвони мамі кожного вечора, щоб вона не хвилювалась, – дивиться мені в очі, і лише коли я киваю, він відступає.

Він переживає за маму і я йому за це вдячна, але ця його турбота на очах одногрупників ще вилізе мені боком.

– Радий був побачитись, – чоловіки тиснуть один одному руки. – Ти молодець, що сам зустрічаєш практикантів. Командний дух від самого початку, – схвально стискає плече Роману.

– От тільки це вперше. Краде у мене роботу, – влізає в розмову якась дівчина. – Вікторія. Куратор. Приглядатиму за Вашими студентами, – простягає руку вітчиму, усміхаючись.

Але, в цей момент вона встигає зміряти мене якимось презирливим поглядом, що дивно, адже я бачу її вперше. 

Після всіх щирих посмішок та одного відверто дивного погляду, ми займаємо місця в автобусі. 

Роман зі своєю Вікторією сідають попереду біля водія, а я йду в самий кінець салону та займаю останнє місце в кутку. Ця практика не буде легкою не лише через те, що я і село, це як два полюси, які ніколи не мали зустрітись, а ще й тому, що із жодним з тих, хто сидить в цьому автобусі, я не близька. Це стосується як факультету агрономів, так і моєї власної групи. 

Якщо вірити мапі, дорога до Грушево не має зайняти багато часу, тому сунувши у вуха навушники, вмикаю музику та заплющую очі. Природою я ще встигну пересититись, тому і не вважаю за потрібне спостерігати за нею у вікно.

Лише коли гучна лайка проникає в мою сонну підсвідомість, я розплющую очі та опиняюсь у салоні автобуса сама. Мій плейлист скінчився, саме тому я і почула те, що відбувається тільки зараз, а не тоді коли все сталося.

Рухаюсь до виходу, намагаючись бодай щось розгледіти через вікно, але там поле. Кругом поле. З усіх боків. Коли спускаюсь зі сходинок, помічаю наших студентів, які сидять на траві, ховаючись в тіні автобуса.

– А я казала, що не треба було брати ще й цих, – шипить Вікторія, нервово переминаючись з ноги на ногу біля Романа. – Поїхали б двома машинами й горя б не знали.

– Що сталося? – запитую у Богдана, підходячи до своєї групи.

– О, Халепа, доброго ранку! – глузливо коментує мою появу хлопець, але я не зважаю на цього клоуна, бо такий є в кожній групі, і в нашій його ім'я Богдан. – А сталося те, що у нас мотор полетів… зламався… фініта ля комедія, – театрально розводить руками.

– І що тепер?

– А тепер чекаємо на таксі, – гидко клацає язиком і дивиться вдалечінь, поверх моєї голови. – І здається, це воно.

Обертаюсь, прослідковуючи за поглядом хлопця, і завмираю. Такої підстави я не очікувала.