16

Кіра

– Ну що? – нетерпляче запитує Валя, яка, підозрюю, весь цей час чекала на мене біля дверей. 

– Все добре, – беру її попід руку і веду на вихід.

– А так і не скажеш, – коментує мої дії, але слухняно крокує зі мною нога в ногу. 

Лекцій на сьогодні вже немає, тому ми виходимо з корпусу, покидаючи територію університету. 

– Мені все ще не подобається твоє мовчання.

– Мені треба подумати, – зупиняюсь біля маленької крамнички, де купую собі Матчу на кокосовому молоці та Американо для подруги. 

– Я так розумію, що розмова буде довгою, – спостерігає за тим, як я занадто активно перемішую свій напій. – Що такого сталося в кабінеті, що ти наче трансформаторна будка?

– Хто? – давлюся напоєм, закашлюючись, бо подруга має особливу здатність говорити подібні речі в найнезручніший момент та ще й замість того, щоб постукати мені по спині, як роблять інші, вона плескає в долоні.

– Не хто, а що. Трансформаторна будка, яка гуде від напруги і яка от-от вибухне.

– Господи, Валя, ти хоч раз можеш порівняти мене з якимось зайчиком чи котиком? То бензопила, то вибух на заправці, а тепер трансформаторна будка, – я лише зітхаю, бо відповіді від подруги не дочекаєшся, адже вона вже заливається сміхом.

– Коли ти станеш зайчиком, я піду в монастир, – кокетливо промовляє, поправляючи свою невиправдано коротку спідницю.

Добре, що цього разу я не встигла відпити, бо інакше знову була б біда. 

Ми знайомі з Валькою з першого курсу. З тих самих часів, коли під дією певних сімейних обставин, мій бунтівний характер набирав обертів, а словниковий запас шедеврів розширювався кожного разу, коли я починала з'ясовувати стосунки з викладачами та одногрупниками. 

Саме тому Валя не знає мене іншою. Вона не знає тієї маленької дівчинки, яка плакала ночами за зачиненими дверима. Я б і сама воліла ніколи про неї не згадувати, але іноді такі спогади вберігають мене від ще більших проблем. Як от сьогодні. 

Я могла відмовитись від практики у Романа, навіть після слів Бориса Вікторовича і це навіть нікого б не здивувало. Я могла влаштувати скандал, піти на принцип і шукати місце для практики самостійно в решті решт, але я цього не зробила. Я мовчала, хоча всередині мене все кричало, що це не збіг.   

Так, я можу занапастити своє життя і вже майже зробила це одного разу, але я не можу так вчинити з нею. Не після того, що вона вже пережила. Мама нарешті щаслива з Борисом і якщо я стану на диби, відмовляючись від його допомоги через якусь непідтверджену змову у своїй голові, це засмутить її. Знову. А я не хочу бути причиною її сліз. Саме тому я змовчала.

– Все, я готова слухати, – Валя сідає на лавку у парку, до якого ми дійшли мовчки.

Я мовчала, перетравлюючи отриману інформацію, а вона просто чекала, поки моторчик в моїй голові перестане крутитись, аналізуючи все, що сталося. 

– Я їду на практику до Зінченка та його курей в якесь Грушево, – починаю розмову, а подруга мовчить, в очікуванні. 

– А як же домовленість Бориса Вікторовича? Він же обіцяв пристроїти тебе до свого знайомого. Ти ж заради цього ходила до нього, чи він передумав?

– Обіцяв, – губи кривляться в посмішці. – Але найцікавіше те, що Роман і є той самий знайомий, до якого він хотів мене пристроїти. І саме його я щойно зустріла в кабінеті. 

– Матінко рідна! – дуже ніжно коментує ситуацію подруга, а на моє мовчазне питання додає:

– Не зважай, я взяла аскезу на лайку.

Я лише усміхаюсь, бо лише Валя здатна повірити у здійснення бажань, якщо вона відмовиться від кави або, як у цьому випадку, від лайки, а тому просто продовжую жалітись.

– А ще підозрюю, що він навмисне взяв на практику всю групу, щоб я вже не змогла відмовитись. Помститись захотів. 

– Не думаю, що такий серйозний чоловік, як Роман Олександрович мав намір помститись тобі за той невинний жарт на стоянці.

– Крім того жарту, я встигла ще дещо йому сказати, – завмираю, а Валя впивається в мене поглядом, адже я так і не розповіла їй про своє феєричне прощання із Зінченком, яке виявилось тільки початком цієї божевільні. – А на додачу, як ти вже знаєш, я відмовилась від його пропозиції щодо практики.

– Але відмова від практики це не привід.

– Мабуть, не для нього. Борис Вікторович згадав той випадок в розмові, а ще сказав, що Зінченко зазвичай не бере наших на практику, а тут такий щедрий жест з його боку. А ще з'ясувалось, що своєю відмовою я сама ж скасувала практику в офісі компанії і тепер через це маю їхати з усіма в село.

– Ну, подруго, ти влипла. Як ти збираєшся там виживати?

– Це не на довго, – хитро посміхаюсь. – Я чесно попередила, що не пристосована до сільського життя, а значить треба це продемонструвати.

– Тобі і демонструвати нічого не потрібно, ти ж навіть мух боїшся.

– От-от! Хоча я боюсь не мух, а павуків, але додати трохи артистизму не завадить.

– Шкода, що мене там не буде, – розчаровано зітхає. – Як би я хотіла на це подивитись.

– Все ще може сто разів перемінитись. Попереду сесія та державні іспити, а там може домовлюсь з Борисом і не доведеться нікуди їхати.

І тільки но мене почала гріти ця думка, як у кишені завібрував телефон.

– Не переміниться, – сідаю поруч з Валькою тримаючи в руках телефон на екрані якого висвітилось повідомлення:

“Вас додано до групи  “‘Грушево-07’”

І наступне:

“Виїзд 25 липня о 7-00 з центрального Автовокзалу