15

Роман

Тихеньке “Можна?” перериває нашу з ректором розмову, коли до кабінету заходить Кіра.

Її погляд. Здивований. Спантеличений. Під гаслом “Що тут в біса відбувається”. І він спрямований на мене. Якби можна було вбити поглядом, мене б вже розірвало на шматки. Маленькі такі шматочки, щоб і зібрати було важко.

Вона крокує до столу і я відчуваю це. Вібрацію, яка розходиться кабінетом, з кожним її кроком. Аромат, який розпиляється в повітрі із суміші ненависті, недомовленості та непорозуміння.

Зараз вона не та дівчинка з кафе, яка хотіла загладити свою провину, пригостивши мене кавою. Зараз вона готова до бою. Але стримується. 

– Кіро, ти якраз вчасно. Проходь, – Борис Вікторович усміхається падчерці та переводить погляд на мене. – З Романом Олександровичем ти вже знайома.  

– Так, вже знайомі. Рада Вас знову бачити, Романе Олександровичу.

Оооох, я в цьому не сумніваюсь. Така рада, що хіба що пара з вух не йде. Тіло напружене, пальці впиваються в гладеньку шкіру сумочки, залишаючи на ній вм'ятини, а на обличчі посмішка. Мила така посмішка, яка ховає за собою міцно стиснуті зуби.

– І я радий, – теж усміхаюсь, але щиро, на відміну від декого.

– Роман сказав, що вже пропонував тобі пройти практику у його компанії. І мені дуже приємно, що він і без моєї протекції побачив, яка ти розумна та цілеспрямована, – сповнений батьківської гордості, промовляє ректор. – Але ти відмовилась, – сміється.

– Відмовилась, – відрізає.

– Так, і у цьому є моя провина, – зітхає, спираючись ліктями на стіл та подається трохи вперед. – Сідай, – вказує на стілець перед столом, а саме поруч зі мною.

Один презирливий погляд у мій бік, два кроки по діагоналі й вона сідає поруч.

– Я обіцяв допомогти з місцем для практики, але вловити Романа дуже важко, а такі питання телефоном я вирішувати не люблю, – хитає головою. – Ну нічого, головне, що ми все ж зустрілись і змогли домовитись.

– Тобто, я все ж маю проходити практику в “Агроленд”? – нарешті пазли в її голові склались так, як треба.

– Так, – кажемо одноголосно, і Вікторович усміхається.

– Але ж Ви казали, що це велика компанія, де я зможу займатися саме дослідницькою роботою, а у Романа Олександровича кури, – округлює очі. – Без образ, – додає коли зустрічається зі мною поглядом.  

– Та що ти, які образи, – сам усміхаюсь.

Борис знову сміється. За всі роки, це, мабуть, вперше коли я бачу, що він так часто посміхається за такий короткий проміжок часу.

– Звісно що це не так. Все набагато складніше. Фермерство – це складова частина “Агротрейду”, але не єдина.

– Тобто я буду у місті й працюватиму в офісі?

– А от тут є проблема, – каже ректор не усміхаючись, адже бачить, як витягнулась по струнці в цей момент його дочка.

– Яка проблема?

Вона облизує губи і прикушує щоку з внутрішньої сторони. Намагається стриматись, і це вона ще всього вироку не чула.

– Коли Роман Олександрович пропонував практику лише тобі, вона була б в офісі, але тепер, коли він люб'язно погодився взяти до себе на практику всіх студентів з вашої групи, ця пропозиція вже не діє. Тому перш ніж пройти практику в офісі, доведеться їхати в Грушево з рештою своїх одногрупників та студентів з інших факультетів.

– Грушево? 

– Так, невеличке село в області. Моя спадщина, – гордо каже Борис Вікторович.

– Спад… що?

– Грушево – село в якому я виріс і в якому пройшло моє дитинство, – усміхається, поринувши у спогади. – Ми з Шуркою, батьком Романа, були нерозлучними друзями з самого дитинства. А потім я поїхав навчатись до міста, а він залишився підіймати село. Та що вже згадувати, – махає рукою. – Я просто радий, що ти не покидаєш наш край і розвиваєш його, – звертається вже до мене. – І за студентів своїх дякую, бо важко зараз дітям знайти гідне місце, де б їх не ображали. І за Кіру свою дякую. Вона тебе не розчарує, от побачиш.

– Але ж я не знаю нічого про село, –  тут вона нарешті відпускає свою бідолашну сумочку і знесилено опускає руки. – Я навіть павуків боюсь.

– А ти більше гуляй на свіжому повітрі, там павуків немає.

Вираз обличчя Кіри вартує тисячі слів. Невимовлених слів, які на сімдесят відсотків складаються з лайки, на двадцять відсотків ненависті до мене і десяти відсотків нерозуміння, що взагалі відбувається. 

Той настрій та запал з яким вона увійшла до цього кабінету розтанув зі словами її вітчима “Вона тебе не розчарує, от побачиш”.

Саме обіцянка вітчима дала їй змогу широким жестом повернути мені візитівку та відмовитись від моєї пропозиції. Вона розраховувала на обіцяну практику в місті, у сучасному офісі під прохолодою кондиціонера, а натомість застрягла з усіма. Так, саме застрягла, бо після слів ректора назад дороги немає. 

Ще хвилину я чекав, що вона підведеться з місця, запротестує, скаже, що не згодна, але вона мовчала. Кипіла від злості, але мовчала. 

А потім на її обличчі промайнула легка посмішка.