14

Кіра

– Халепа, а ти чого мовчиш? – голос Богдана, вдаряє басом, хоча він і сидить  трьома рядами нижче.

– І що я маю тобі сказати? – дістаю з сумки зошит та ручку, готуючись до лекції з маркетингової комунікації.

– Що нас всіх взяли на практику. Ти носом крутила, а нас всіх взяли. Всі зараховані на практику в “Агроленд”. Вся група.

“Вся група” – відбивається в голові.

– Такого не може бути, – скептично відповідаю на слова одногрупника, але страх починає повільно сковувати своїми лещатами. – З чого ти це взяв?

– Хто з нас староста, ти чи я? – його гидкий пронизливий сміх, проникає в кожен куточок тіла, як отрута і я хапаюсь за телефон.

Тремтячими руками розблоковую екран і відкриваю чат старост.

Повідомлення, написане великими літерами, звучить як привітання і велика подія для нашої групи. Повідомлення, яке сповіщає, що всю нашу групу прийняли на практику до “Агроленд”. Чи не щастя?!

Так, я є частиною цієї групи, але так само я є тією, хто сповістив деканат, що документи з компанії де я проходитиму переддипломну практику, затримуються. Я ж попередила. Правда?! Тоді чому холодок біжить по спині?

Хапаючись за останню соломинку надії, зриваюсь з місця, прихопивши із собою сумку й поспішаю на вихід.

– Кіро, – на порозі натикаюсь на здивованого викладача. – Лекція зараз почнеться.

– Знаю. Вибачте. Мені треба бігти.

Деканат знаходиться в тому ж приміщенні, тому добігаю до нього за лічені хвилини, зупиняючись перед дошкою об'яв. Довго шукати не доводиться, бо потрібне мені оголошення висить, як червона ганчірка, перед самим моїм носом.

Ледь переводжу дихання і коли вже здатна сфокусувати погляд, вчитуюсь у рівні рядки прізвищ. Веду пальцем по папірцю зверху вниз і зупиняюсь, знесилено опускаючи руку.

– Ну що за бісова несправедливість, – поруч коментує Валя. – Якби я знала, що нас всіх зарахують в одне місце, то не ганяла б по всьому місту, кланяючись в ноги всім і кожному, щоб мене таку непутящу взяли на практику без нормованого робочого часу та без оплати праці.

– Чорт! Чорт! Чорт!

– Чого ти так переймаєшся? Це ж круто що вас всіх взяли. Хоча дивно, що це вийшло після твоєї відмови, – замислено розтягує.

Ну нарешті і вона, яка довіряє всім підряд, помітила, що це як мінімум підозріло.

Такої злості я не відчувала навіть в день знайомства із так званою сестрою, про існування якої я навіть не підозрювала. Тоді я була просто розчарована, а це на хвилиночку стосується моєї родини, а зараз я нереально зла. Зла на клятого Зінченко, який провернув це за моєю спиною, після моєї відмови. Зла на декана, який підписав призначення, хоча я попереджала, що сама знайду собі місце для проходження практики. Зла на вітчима, за те що так довго погоджував це зі своїм знайомим.

Точно, Борис Вікторович! От він мені зараз і потрібен. 

– Йди на пару, – кажу подрузі, а сама стрімко рушаю в бік сходів.

– А ти куди?

– Розбиратись, – поспішаю, перестрибуючи через сходинки.

На четвертому поверсі тихо, бо тут знаходяться лише військова кафедра та кабінет ректора, у якого порядок та дисципліна на першому місці. Тому навіть в стані, коли емоції через край, а цензурних слів не вистачає, щоб висловити всі свої невдоволення, маєш стримуватись.

Емоціями моїй ситуації не допоможеш, а от розізлити цим вітчима я ризикую. 

– Доброго дня, Тіна Дмитрівна, – вітаюсь з секретарем і вона ніжно мені усміхається, вітаючись у відповідь. – Борис Вікторович вільний?

– У нього зустріч, але він просив знайти тебе. Проходь, – вказує на двері кабінету.

Чому від її слів мені стає ще страшніше?

Роблю глибокий вдих, торкаючись дверної ручки, і на видиху заходжу в середину.