13

Роман

– Привіт, – підводиться Єгор, коли я вриваюсь до його кабінету після завершення пари.

– Я беру всіх! – кажу з порогу і він просто падає назад у своє крісло.

Його здивування цілком зрозуміле, а тим паче після моїх відмов. Але ж тепер і знаю, що таке відмова. 

О так, це була епічна відмова, якої я не очікував і точно ніколи не забуду.

Єгор мовчки дістає з полиці теку та з розумним видом гортає папірці, а коли знаходить потрібний, то починає уважно його роздивлятись.

– Один, два, три… – рахує пошепки, примруживши очі. – Залишилось вісім. – Точно береш всіх? – підводить на мене погляд.

Він навіть не питає причину зміни мого рішення, а намагається одразу пристроїти своїх, поки пропозиція діє.

– Ти прорахувався, їх дев’ять. І так, я беру всіх.

– Можеш брати всіх, крім Халепи.

І тут я б міг сказати, що моє серце сповільнилось, але здається що навпаки лише тиск підскочив, а кров вдарила у скроні.

– Або всіх, або нікого!

Єгор приречено видихає і тягнеться до телефона.

– Ніна, принесіть кави, будь ласка, – кладе трубку і дивиться на мене. – Що у вас з нею ?

– Не те що ти думаєш.

– І все ж? 

Я мовчу. Ну не можу я сказати Єгору, що студентка відмовила мені у моїй супер пропозиції. Останнім часом, я не беру його студентів на практику, і тим паче раніше нікому з них не пропонував одразу практику в офісі. Всі проходили через Грушево. А їй запропонував. І вона відмовила. Такого, Єгор мені ніколи не забуде. 

– Не знаю що ти вже вигадав, друже, але вона самостійно шукає компанію для проходження практики, – каже, не дочекавшись моєї відповіді і йде відкривати двері, почувши як за стіною клацають підбори секретарки. – Дякую, Ніночка. Забирає з її рук тацю, а вона лише холодно йому посміхається.

– Проблеми в раю? – питаю, коли двері зачиняються.

– Образилась, що без неї поїхав до клубу.

Я лише закочую очі, і Єгор з розумінням кривиться. 

– Ти мене не плутай, – ставить переді мною чашку. – Халепа сама по собі.

– Раніше раділи коли їм знаходили фірми для проходження практики, а тепер або носом крутять або самі по собі. Є правила, є строки і якщо не встиг – твої проблеми. А зараз що з'явились привілеї для студентів? І чим це Халепи краща за інших, що має такі привілеї. 

– Ром, вона дочка Бориса Вікторовича.

Добре, що каву ковтнув вчасно, інакше була б біда.

– Коли він встиг?  Останній раз коли ми бачились, у нього не було дочки. Оце медицина вгору пішла… бац і дочка, та ще й одразу студентка.

– Вже три роки, – сміється. – Там довга історія, але давай поки вирішимо наше питання.

– А що тут вирішувати? Документів на практику немає, значить не знайшла. 

– Ти ж знаєш, це питання часу. Знайти місце до початку року це скоріше рекомендація, ніж обов’язок. Перший семестр вони взагалі будуть писати лише матчастину та знайомитись з підприємством. Тому і не поспішають.

Я лише зітхаю, закидаю ногу на ногу і роблю ковток кави, сподіваючись, що Ніночка туди не плюнула. Я своєї думки не зміню, так само як і пропозиції. Єгор це знає, а тому замислюється, чи варто воно того, щоб мати справу з ректором. У два ковтки випиває свою каву і протягує мені руку.

– Я згоден. На всіх. Разом з Халепою.

– Приємно мати з вами справу, пане декан, – тисну руку у відповідь посміхаючись, але він міцніше стискає її, не відпускаючи.

– Якщо мене звільнять, я скористаюсь твоєю пропозицією про роботу, – дивиться мені у вічі.

– Домовились.

От тепер я навіть сумніваюсь, хто мені потрібен більше – Халепа, яка точно буде виносити мені мозок, чи Єгор, якого я вже не один рік вмовляю покинути роботу в університеті, та доєднатись до моєї команди.

Будемо робити маленькі кроки – спочатку пережити практику з Кірою, а потім вмовити друга.

– От і чудово, – він знову дзвонить секретарю і просить підготувати наказ на зарахування студентів на практику, а я з подивом дивлюсь на екран телефону.

Як там кажуть “Про вовка промовка”?