10

Кіра

– Чорт! – кричу, намагаючись озирнутися назад.

– Так тебе ще не називали, друже, – крізь сміх каже декан.

– Відпустіть! – дриґаю ногами, щоб скинути з себе його руки.

– Стрибай вже, – жорстко каже Роман Олександрович, а його пальці ще більше впиваються в мою плоть. 

– Не можу! – замість того, щоб розімкнути пальці та нарешті зістрибнути на землю, я навпаки ще міцніше тримаюсь за віконну раму.

– Засуньте її назад, – кричить Валя, нависаючи над головою та тримаючи мої туфлі в руках. 

– Звучить якось двозначно, – Єгор Віталійович вже не стримується і регоче на повну.

– Не треба мене нікуди засовувати! – обурююсь, але в голові лунає “Кіро, на тобі ж сукня” і з переляку я розтискаю пальці.

– Халепа! – звучить приглушено десь в районі лопаток. Моїх лопаток, бо Роман Олександрович виконує роль матраца, який не дав мені забитись при падінні. – Злізай! – його руки знову на моїй талії, але цього разу намагаються посунути мене.

І не треба так кричати. Я і сама можу злізти, хоча це і не так просто зробити, коли нагадуєш перевернуту на спину черепаху. Але я пробую і у мене нарешті виходить сісти.  

– Твою ж…, – вигукує голосно, одним рухом знімаючи мене зі свого тіла, а сам швидко підводиться і спершись руками на коліна, робить глибокий вдих та довгий видих.

Що сталося? Я нічого не зробила. Але Єгор Віталійович та Валя, яка вже стоїть поруч з ним, регочуть без зупинки.

Ладно Валька, любителька посміятись, а от що собі думає декан, насміхаючись без причини над своєю студенткою?!

– Раді були з вами зустрітись, але нам пора, – забираю з рук подруги туфлі, беру її попід руку і розвертаюсь в бік дороги.

– Гарного вечора Єгоре Віталійовичу і Романе Олександровичу! – кидає через плече Валя, але продовжує крокувати поруч зі мною. – Раз ми вже все одно засвітились, може повернемось до клубу? – жалісливо дивиться на мене, а позаду знову звучить:

– Халепа, стій!

Та що ж йому моє прізвище спокою не дає?! Але ми зупиняємось.

– Ми відвеземо вас додому, – наздоганяє нас у два кроки. – Йдіть за мною.

– Ми таксі викличемо. У вас, мабуть, ще плани були, – дивлюсь на декана, але той лише посміхається, знизуючи плечима.

– Боюсь, що цей день проклятий з самого ранку, – бубонить собі під ніс Роман Олександрович, – його продовження може бути небезпечним для здоров'я. Тим паче якщо я знатиму, що ти все блукаєш вулицями нічного міста. 

Як це взагалі розуміти? В моїй голові вибух питань, але головне місце серед них займає “Де субординація між викладачем та студентом?”.

– Дівчата, дозвольте ми відвеземо вас додому, бо Роман Олександрович має рацію, вже пізно і не варто молодим дівчатам ходити самим вночі.

Ну це вже інша справа. Тепер видно, хто в їх тандемі доросла та відповідальна людина, а не оте все “Халепа за мною!”.

– Дякуємо, це дуже люб'язно з вашого боку, – каже Валя, міцно тримаючи мене за руку. – Правда Кіро? – її лікоть залишає синець десь в районі моїх ребер, в той час, коли яскрава посмішка все ще сяє на її обличчі.

– Правда, – погоджуюсь з подругою, посміхаючись крізь біль, бо вона явно не розрахувала силу удару.

– От і чудово, – плескає в долоні декан. – Йдіть за Романом, а я розрахуюсь в клубі й наздожену вас.

Чоловіки наче навмисно розійшлись в різні сторони, але ми все ж поспішаємо за викладачем, як і було велено.

– Ти чого сміялась з мене? – нарешті можу висловити Валі своє невдоволення. – А ще подругою себе називаєш, – удаю образу.

– Кір, ну не ображайся, – легенько штовхає мене плечем. – Як там можна було не засміятись, коли ти, намагаючись встати, сіла йому на яй…, – і знову починає реготати. – На я… ахахаха… на пах, – і тут вона вибухає новою хвилею сміху з легким похрюкуванням, а я зупиняюсь, витріщивши на неї очі. 

Як на пах? Ну все, тепер мені точно гаплик!