9

Кіра

– О! Боже! Мій! – Валя із захопленням озирається навкруги, вбираючи в себе розкіш нічного клубу, з невиправдано високими цінами на… на все. 

Я бувала тут лише пару разів, і кожного разу поверталась не через любов до інтер’єру або музики, а скоріше, щоб тримати марку. Щоб бути своєю… ні, не своєю серед своїх, скоріше своєю серед чужих.

Зв’язки та корисні знайомства в наш час важать навіть більше ніж здатність адекватно мислити, і хай би хто зараз хотів зі мною посперечатись – не варто, бо кожен все одно залишиться при своїй думці. 

– Ти з цим букетом така смішна, – подруга торкається пелюсток рожевих троянд в моїх руках, який я купила, щоб додатково привітати іменинницю, а за сумісництвом нашу одногрупницю Олену.

Зазвичай ми скидаємось на якусь дрібничку, вшанувати традицію привітання з днем народження, яка діє в нашій групі вже четвертий рік і натомість нічого не очікуємо у відповідь, окрім усмішки іменинника. Але Оленка здивувала всіх запрошенням до популярного (читай - дорогого) нічного клубу, щоб відзначити цю подію.

Роздивляючись натовп вихоплюю знайомі обличчя біля довгого столу вздовж танцмайданчика. Ось ми й на місці.

– Ооо, Халепа і Валька! – перекрикуючи музику сповіщає всіх про нашу появу Денис.

Так, я завжди Халепа. Хоч би мене Кірою звали, хоч Дульсінеєю, я назавжди залишусь Халепою, бо це прізвище наче моя візитівка. Ніхто з першого разу не запам’ятовує моє ім’я, натомість прізвище одразу. 

– Всім привіт! – вітаємось з Валькою в унісон, от тільки вона щиро, а я з награними ентузіазмом.

– З днем народження! – простягаю букет іменинниці і ми вітаємось, цілуючи повітря біля обличчя одна одної.

– Дякую, – забирає квіти з моїх рук, радісно усміхаючись. – Вчиться, хлопці, як треба вітати жінок, – демонструє одногрупникам букет, але все що їх зараз цікавить, це як правильно зробити “Викрутку” і яке має бути співвідношення напоїв в ній. 

Іменинниця прибирає букет і запрошує доєднатися до святкового столу.

Я не вживаю алкоголь, тому наливаю собі склянку соку і тримаю її в руці, щоб ніхто нічого не переплутав і не плюхнув туди зайвого.

І поки інші п’ють і танцюють, танцюють і п’ють, я роздивляюсь людей навколо. В якусь мить розумію, що наша компанія бідних та трохи галасних студентів зовсім не вписується в місцевий контингент. Поважні дядьки, затяті мажори і дівчата, які вийшли на полювання, контрастують на фоні веселих студентів, які чи не єдині, хто танцює під, до біса дратуючу, музику.

Не знаю скільки часу минає, поки я чекаю на Валю, яка натанцюється та й взагалі на закінчення вечірки, щоб із чистим сумлінням викликати таксі та поїхали додому.

– Кір, дивись, Єгор Віталійович! – радісно кричить Валя, вказуючи рукою в бік ВІП столиків. – О, і цей… як його? 

Вона запинається, а я точно знаю хто стоїть біля нашого декана, бо це ніхто інший, як Роман “мать його” Олександрович власною персоною.

Розслаблена поза, руки в кишенях і жіночка, яка не полишає спроб його “склеїти”. Все в ній кричить про зацікавленість. І гарне тіло, яке лине до чоловіка і рука з наманікюреними пальчиками, яка те й діло торкається його передпліччя, але він лише кривить губи у нещирій посмішці. Навіть коли притримує дівчину за талію, в мить коли та заливається сміхом на якийсь його (впевнена, що дуже посередній) жарт.

– Привітаймося? – безсмертна Валя робить крок в їх бік, я ж присідаю, ховаючись за столиком.

– Жити набридло? – тягну подругу за руку, зупиняючи.

– Кір, не лякай мене, – витріщає на мене свої янтарні очі, але зупиняється. – Це ж прикольно, зустріти викладача в клубі. Зараз привітаємось, посміхнемось і може завтра нас навіть запитувати не будуть по старій дружбі, – сміється.

– Або ж коли побачать, що замість того, щоб готуватись до семінару, ми зависаємо в клубі – то не бачити нам своїх заліків.

І тут подруга дійсно замислюється, а встигаю потягнути її на себе і от тепер ми вже вдвох ховаємось за столом.

– Дівчата, ви щось загубили? – регоче над головою Тимур.

– Твоє прохання списати конспект з політекономії, – зло випльовую і вже оглядаюсь навкруги у пошуках виходу.

– Ну треба так кардинально, – злякано здіймає руки догори, бісів жартівник.

Беру подругу за руку і ми навприсядки маневруємо між столиками, поки не дістаємось до коридору, який має вивести нас на волю.

– Коли ти пропонував відпочити ввечері, я не думав, що ти приведеш мене в клуб, в якому кишить твоїми студентами, та ще й тими в яких завтра пара, – знайомий голос з ноткою обурення змушує нас зупинитись.

– Це провал, – каже Валька і починає реготати, затуляючи рот рукою.

– Здуріла? – шиплю, відчиняючи перші ліпші двері.

Тягну її за руку і ми опиняємось в середині комори серед відер та віників. Чудово! Просто чудово! Тут мені саме місце, після того, як вони нас застукають в клубі та завалять на іспитах. 

Притуляю вухо до дверей, прислухаючись і все ще чую їх голоси.

– Треба тікати, – розвертаюсь до подруги.

– І як? – Валя невдоволено кривиться, схрещуючи руки на грудях.

Озираюсь в пошуках того, що може допомогти, але погляд падає на вікно.

– Нізащо! – обурюється подруга, поки я відчиняю вікно.

– Це перший поверх, треба лише зістрибнути, – дивлюсь вниз і не побачивши зайвих кущів чи чогось подібного, знімаю туфлі.

– Що нам заважає пересидіти тут, поки вони не підуть?

– А якщо вони самі ховаються в коридорі від тих дівок? Ми ж не будемо тут ночувати, – сідаю на підвіконня, звісивши ноги. – Я зараз прокручусь і зістрибну, а ти кинеш мені туфлі. Окей?

– Окей, – підходить ближче, нарешті розуміючи, що сперечатись зі мною не те що марно, а й пізно.

– Побажай мені удачі, – посміхаюсь подрузі, звисаючи з вікна та готуючись до стрибка, аж раптом моєї талії торкаються чужі руки, а за спиною звучить: