8

Кіра

– Вибачте, – перепрошую, коли замість декана на очі потрапляє знайоме обличчя, яке б я воліла вже не бачити сьогодні. 

Я б могла закрити на це очі, але в самої вже мурахи по шкірі від цих випадкових зустрічей. Це що, якийсь знак Всесвіту, що я десь провинилась і тепер маю нести покарання, зустрічаючи на кожному кроці  Романа “якогось там”? Якщо це дійсно так, то я готова перепросити й у Всесвіту, бо моя нервова система починає біситись від такої кількості випадковостей.

– Секретаря немає і я не знала, що Ви зайняті, – задкую назад в приймальню, але декан зупиняє мене, помахом руки.

– Нічого страшного, – каже ніжно і його голос дійсно щоразу звучить так заспокійливо, що його можна слухати кожного ранку замість вживання Магне В6. – Ти щось хотіла?

Кидаю швидкий погляд на його гостя, який звісно що не збирається покидати кабінет на час нашої розмови та звертаюсь до свого декана.

– Через те, що Нестор Георгійович захворів, хотіла запитати, чи буде завтра заміна на першій парі або можливо якесь завдання?

Єгор Віталійович відкриває журнал і поки його зіниці активно бігають, в пошуках потрібної інформації, інша пара очей прикута до мене. Точніше, до мого обличчя. Погляд уважний, я б сказала навіть прискіпливий. Роздивляється. Вивчає. І, здається, я навіть бачу, як в цю мить працює його мозок, бо у нього на лобі написано, що там всередині йде обробка інформації.

– Буде! – звучить голосно і я здригаюсь, бо це  не голос декана.

Ошелешено дивлюсь на чоловіка, а самій так і хочеться сказати, щоб він подумав ще раз, а краще взагалі передумав. 

Переводжу сповнений надії погляд на декана, але ми з ним в однаковій ситуації, але він на додачу ще й дар мови втратив.

– Не дивись так на мене, – виводить його зі ступору Роман. – Сам же попросив підмінити Георгійовича. Вважай, що я погодився і проведу завтрашній семінар.

Очікую. Не дихаю. В мені все ще жевріє надія, що декан передумає і не допустить до пар людину, яка не має жодного відношення до навчального процесу. Людину, яку я образила. І не один раз. І навіть не два. І яка точно, судячи з тону розмови та хитрому погляду, збирається мені помститися.

Не знаю яким саме чином він збирається це зробити, але я це відчуваю. 

– Чудово, – радісно додає декан і кладе перед чоловіком журнал. – Передайте своїй групі, що пара завтра буде за розкладом. Завдання у вас є.

– Добре. Дякую, – промовляють мої губи на автоматі, поки я намагаюсь переварити цю абсурдну ситуацію. 

Розвертаюсь до дверей, ледь стримуючись, щоб не дивитись на подразник, який сидить біля столу, але чую у спину хрипке:

– Кіро!

Хоч би мені почулось. Хоч би мені почулось. Може він не мене кликав? А якщо я зіллюсь зі стіною?

Обертаюсь. Усміхаюсь. Трохи напружуюсь. Задираю підборіддя і намагаюсь тримати марку до кінця.

– Так, Романе Олександровичу.

–  Сподіваюсь, що Ви і завтра мене здивуєте. Хто знає, можливо саме Ви захочете розповісти своїм друзям про, – дивиться в розкриту перед ним методичку, – управління конфліктами в трудовому колективі, – глузлива посмішка відображається на його обличчі. – Сподіваюсь, Ви знаєте де знаходиться бібліотека?

Як відро холодної води в обличчя – саме так відчуваються його слова. І я розумію, що це виклик. Ні, це не просто виклик, це вже наступ. І я буду до нього готова.

– Звісно! – ціжу крізь зуби, відповідаючи Роману і мило, на скільки це взагалі можливо в даній ситуації, усміхаюсь декану.

Закриваю за собою двері, опиняючись в приймальні і зупиняюсь лише на мить, щоб перевести подих, перш ніж вийти в коридор.

– Будь ласка, скажи, що я зможу завтра виспатись і не поспішати на першу пару? – з благанням у голосі та надією в очах зустрічає мене подруга, яка весь цей час стирчала під деканатом.

– Заводь будильник, пара буде, викладач буде, завдання є, – кидаю з порогу, гучно закриваючи за собою двері. Не зі зла. На емоціях, які зашкалюють.

– Не дуже радісні новини ти принесла. А тема хоч яка?

– Конфлікти, – повторюю, поки ми спускаємось сходами.

– Ми ж її на минулому тижні обговорювали.

– А тобі що погано? Хоч готуватись не треба.

– А ти маєш рацію! – радісно світиться подруга. Може тоді забіжимо ввечері до Оленки в той нічний клуб, біля стели? У неї днюшка сьогодні і вона запрошувала всю групу. 

– Вибач, але щось настрою немає, – намагаюсь відмахнутися від такої пропозиції.

– Ну Кір, будь ласка. У мене немає стільки грошей, щоб тусуватись там самій всю ніч, а з компанією простіше, – штовхає мене у плече. – Будь ласочка, – продовжує давити на жалість, поки я розмірковую чи дійсно варто проміняти бібліотеку на нічний клуб.

І судячи з благального погляду подруги, перемагає все ж таки клуб.