6

Кіра

Він перелічує прізвища з журналу, але кожного разу погляд карих очей розпочинає свій шлях саме з мене. Чи мені це лише здається?

– Бобренко… Волков… Драч… Халепа, – його губи кривляться в посмішці, яку він намагається приховати, коли підводить погляд в пошуках власника прізвища. 

Прізвище моє його розсмішило. Плюс ще один привід для ненависті.

– Присутня, – і я не просто підіймаю руку, як мої одногрупники до цього, я підіймаюсь зі свого місця, щоб він точно мене побачив.

Після ситуації на парковці, розмови в кафетерії та його вступного слова – ми тепер вороги, а своїх ворогів треба знати в обличчя.

– Неочікувано, – густа брова вигинається від здивування, коли його погляд зупиняється на мені.

– Згодна, – незадоволено стискаю губи, маючи на увазі, його неочікувану появу в ролі викладача. 

Я сідаю на своє місце, а він називає наступне прізвище.  

Чи треба казати, що після перевірки ніхто за двері не вийшов. Всі сиділи роззявивши рота, коли він розповідав про свій досвід та вступав в дискусії з іншими студентами потоку. Я б може теж сиділа з відвислою щелепою, але вона була так міцно стиснута від злості, що аж зуби скрипіли.

Як би мені не хотілось висловити свою думку та поставити власні запитання – я мовчала. Він чекав на це. Він хотів, щоб я хоч щось сказала. Я бачила це в мові його тіла, коли він розвертався в мій бік, ставлячи чергове питання, я вловлювала на собі його погляд, коли він очікував відповіді від будь-кого. 

“Язик мій – ворог мій” повторювала кожен раз, коли мені кортіло доєднатись до розмови.

“Тримай себе в руках” – вмовляла себе, коли хотілось посперечатись щодо його поглядів на ситуацію.

“Він не вартий твого відрахування” – робила собі слушне зауваження, коли хотілось посміятись з його повчальних слів.

Я це зробила. Я вистояла (точніше висиділа). Я скористалась його дозволом не відповідати, якщо не хочеш, бо це не навчальна лекція, а він не викладач. І так само стійко тримала на собі важкий погляд, коли він дивився на мене, після кожного поставленого питання. 

Я – скала. Непорушна скала, яка попри всі подразники, впевнено крокує до своєї мети. До диплома. До світлого майбутнього. До незалежності.

Коли лекція на вільну тему закінчується, мої однокурсники розчаровано зітхають та дякуючи псевдовикладачу за цінні поради, залишають аудиторію.

Що роблю я? Я теж йду на вихід. Крокую впевнено. Тихо. Повз.

– Радий, що Ви все ж таки вирішили порадувати нас своєю присутністю, попри власні переконання та цілі своєї освіти, – вилітає з його рота, варто було мені дійти до столу викладача. 

І я зупиняюсь. Як вкопана. Чи образливі мені його слова? Звісно! З яких пір в нашій країні не можна висловлювати власну думку? Я не розвертаюсь повністю. Лише повертаю голову в його бік.

– Рада, що змогла потішити Вас такою дрібничкою, – крива та абсолютно не щира посмішка розповзається моїм обличчям. – Шкода, що у Вас у Вашій велиииикій компанії купа справ, і Ви не зможете й надалі заміняти нашого викладача. Неприємно було з Вами познайомитись, Романе Олександровичу, – шиплю крізь зуби й рушаю вперед.

Повірити не можу, що стерво, яке вимовило ці слова, це я. Одна справа, коли доводиться таким чином відповідати на закидони одногрупників, але ж зовсім інша – коли це викладач. Навіть якщо тимчасовий. Навіть якщо я прийняла його за студента. Навіть якщо він мені сподобався. Навіть якщо він з мене посміявся.

Таку поведінку важко виправдати, навіть ображеній дівчині. Але вже нічого не виправити. Мій рівень жовчі значно перевищує норму, варто мені згадати його слова, а тим паче побачити зверхній погляд, до біса гарних карих очей.  

Добре, що експеримент щодо заміни викладача – це одноразова акція з його боку і надалі він піде займатися своїми важливими справами без втручання в наш освітній процес і без загрози для наших автоматичних оцінок, над якими ми старанно працювали всі пів року.

– На все добре, Романе Олександровичу, – кажу вже лагідно і виходжу в коридор.

Сподіваюсь, що наші шляхи більше перетинатись не будуть, тож нехай запам'ятає мене хорошою.