5

Роман

– Я думав, що Мудрик вже помідори на дачі вирощує, але почув сьогодні від студентів в кафетерії, що він ще викладає.  Скільки йому? Сімдесят? Вісімдесят? – виходжу в коридор, попрощавшись з Ніночкою, під пильним поглядом друга.  

– Сімдесят три і він все частіше почав хворіти. Ми всією кафедрою вмовляли його залишити викладання, але ж ти його знаєш. Думаю, що на наступний рік треба шукати йому заміну, – сумно зітхає. – Може знайдемо молодого викладача, а якщо пощастить, то й того хто в темі. Як не крути, а молоді потрібна свіжа кров, сучасна подача, реальні працюючи приклади, а не приклади минулих століть, які доцільніше викладати в історії ніж в менеджменті. Форд звісно молодець, але в наш час це вже так не працює.

– Мені його лекції стали в пригоді, – вже вдруге за ранок, мені стає прикро за свого, колись улюбленого, викладача. 

Свого часу, він дав мені багато інформації та тем для роздумів і якоюсь мірою, саме його поради були вирішальними при прийнятті важливих рішень в моєму житті. 

– Все тому, що ти вмієш аналізувати інформацію та робити висновки, тому ти зараз там де ти є. А от молоді потрібно все по поличках розкласти, пережувати та до рота покласти. Це покоління думати зовсім не хоче.

– Тут я з тобою згоден. Сьогодні вже переконався в цьому. 

Важке зітхання мимоволі зривається з уст, коли згадую ті самі червоні дипломи. Вони ж навіть не червоні зараз, а просто мають напис “з відзнакою”. Сучасні студенти так прагнуть тих “корочок”, а самі навіть не знають, який вигляд вони мають.

– Не хочеш згадати старі добрі часи та замінити Георгійовича до кінця семестру? – киває на аудиторію попереду, де колись проходили й мої пари. – Це всього лише дві лекції, враховуючи сьогоднішню, та дві практики, а там вже і сесія. 

– Я не любитель лекцій, ти ж знаєш.

Здається, Єгор вирішив вичавити з мене сьогодні все, що можна.

– Тобі й не потрібно. Все що треба було за планом, вони вже пройшли. Поділись з ними досвідом, розкажи цікаві історії. Словом, все, що може їх зацікавити.

– Може іншим разом.

– Цікаво, я взагалі доживу до того іншого разу, на який ти все відкладаєш? – знову бідкається.

Я не все відкладаю на потім, а лише те, що може обійтись без мого втручання.

– Єгоре Віталійовичу, – чутно за спиною і друг зупиняється.

Нас наздоганяє якась дівчина і Єгор киває мені, щоб я зачекав поки він переговорить з нею. Але я вирішую не чекати і заходжу до аудиторії, де пройшли мої веселі студентські будні. А якби вчасно не схаменувся, то пройшли б і останні роки.

Десять років тому мене ще тягнуло продовжити навчання та викладати в універі, а зараз я навіть не уявляю, як би витримав всю цю паперову навалу та зарозумілих студентів.

Мене зустрічає все те ж велике та просторе приміщення, от тільки погляди, що тепер прикуті до мене, незнайомі всі до одного. Сканую ряди та натрапляю на знайоме обличчя. Валя, здається. Здивована, але усміхається. Штовхає подругу і щось шепоче їй на вухо. І от вже інша пара очей, з недовірою та легким здивуванням, дивиться на мене. А потім вона усміхається так ніжно та по дитячому, що й самому не віриться, що це та сама дівчина з парковки.  

Радість миттю зникає з її обличчя, коли поруч стає Єгор і кладе руку мені на плече. 

– Зачекай, пару хвилин. Зараз тільки завдання їм дам і підемо до юристів, – прибирає руку, яку я перехоплюю.

– Я згоден замінити Георгійовича, – забираю журнал з його рук. – Лише сьогодні, – уточнюю і переводжу погляд на білявку, яка вже не так радіє моїй появі. 

– Доообре, – відповідає з недовірою, здивований зміною мого рішення і прослідковує за моїм поглядом в кінець аудиторії. – Зінченко, не нароби дурниць, – правильно розуміє мої дії.

– Які дурниці, друже?! Це ж лише одна лекція. Чи ти вже передумав?

– Не передумав, – посміхається й стає перед першим рядом. – Народ, увага! 

Поодинокі розмови стихають. Студенти уважно дивляться на свого декана, час від часу косуючи на мене та журнал в моїх руках. На їх обличчях все ще жевріє надія, що лекції не буде, поки друг не починає говорити.

– Нестор Георгійович захворів, –  авдиторією розноситься шум чи то суму, чи то полегшення. – Але, сьогодні його замінить мій добрий друг Роман Олександрович, – розвертається, вказуючи на мене і я роблю крок вперед. – Він сам колись був на вашому місці у цій аудиторії, а нині власник компанії “Агроленд”. Впевнений, що йому є чим з вами поділитись, а вам є що у нього запитати. Скористайтесь цією можливістю по повній. Поводьтесь чемно, – додає наостанок. – Зайдеш до мене після пари, – звертається вже до мене і виходить з аудиторії.

Тихі перешіптування ширяться приміщенням, поки я займаю місце на подіумі за лекторським столом.

– Всім привіт. Ну що ж, перш ніж ми розпочнемо, хочу сказати, що я не збираюсь вас сьогодні розважати або ж тримати силоміць. Ви вже достатньо дорослі, щоб зробити вибір, або ви приходите сюди лише за “корочкою” або за знаннями, – очі самі знаходять її у натовпі і її погляд вартий тисячі слів. – Все що ви від мене почуєте, це лише моя особиста думка, яку я не збираюсь вам нав'язувати та мій досвід, який лише мій. Ваш досвіт буде зовсім інший, в залежності він знань, вмінь, обставин та елементарного фарту. 

Аудиторією розноситься очікуване шушукання. 

– Як ви вже чули, мене звати Роман Олександрович, – відкриваю журнал і настає тиша. – За правилами, я маю перевірити відвідуваність, але силоміць нікого не тримаю. Після перевірки, кожен хто захоче, може піти.

Я міг би цього не робити, але правила є правила. Хоча… Хоча, кого я обманюю? Які правила? Я просто хочу знати її прізвище. Хочу знати чий зневажливий погляд проходиться по мені бульдозером від маківки до п'ят.

І я відкриваю журнал.