4

Роман

– Єгоре Віталійовичу, можна? – кажу крізь злегка прочинені двері.

– Ооо, які люди й без охорони, – підіймається зі свого місця, поки я заходжу до кабінету. 

– Цей вислів старший за мене, – простягаю руку другові, а наразі декану у місцевому університеті, який ми колись з ним закінчили.

– Якби я знав, що побачу тебе сьогодні, то прошерстив би інтернет в пошуках чогось сучаснішого, щоб описати твою появу, – тисне мою руку у відповідь й міцно стискає плече.

– Ти ще скажи, що не радий мене бачити.

– Звісно, що радий. Просто шокований, що ти знайшов вільну хвилинку, щоб заскочити до старого друга. 

– От тільки не починай, наче ми з тобою сто років не бачились, – вмощуюсь на стілець, навпроти його модного і занадто великого крісла.

– Та бачились, бачились. Просто не очікував побачити тебе особисто, бо ти зазвичай в цей час, наче муха в окропі. Чи від тебе вже всі працівники порозбігались, що й за документами приїхати нема кому? – сміється засранець.

– Від мене так просто не підеш.

– О так, гуру інтриг та вмовлянь, – заливається сміхом. – А якщо без жартів, – обличчя в мить стає серйозним, – ти просто в гості завітав чи щось сталось?

– Треба частіше тобі око муляти, щоб ти не думав про погане, коли мені захочеться навідатись до друга.

– Буду тільки радий цьому, – задоволено посміхається й натискає кнопку на телефоні. – Ніночка, принесіть, будь ласка, список практикантів для “Агроленд” та дві кави без цукру.

Коли чую у відповідь жіночий голос, знатно дивуюсь, бо коли я заходив сюди, в приймальні ніякої Ніночки не було.

– Ніночка, – перекривляю його тон й багатозначно граю бровами. – Здається, Наталію Михайлівну ти Наталочкою не називав.

– Теж мені комік, – тягнеться в мій бік рукою, але я відкидаюсь на спинку стільця, уникаючи рукоприкладства з боку друга.

Що він збирався мені зробити на такій відстані, так і залишиться загадкою, але його реакція мене лише забавляє. Значить, нова секретарка Ніна не просто так стала Ніночкою.

– Надовго ти в місто? 

– Лише на пару тижнів. Треба все перевірити в офісі, щоб потім не мотатись туди сюди. 

Коли двері відчиняються і до кабінету заходить Ніночка, ми замовкаємо. Висока, струнка, в доволі короткій спідниці, як для співробітниці навчального закладу, з яскравою посмішкою, вона ставить на стіл тацю з двома чашками кави та простягає Єгору документи. 

Коли дівчина йде з кабінету, ми обидва проводжаємо її поглядами, друг – із захопленням, я – з цікавістю.

– Нічогенька така Ніночка, – прикладаю руки до грудей, окреслюючи пишні форми дівчини, які вона навіть не думала приховувати під легкою блузою. – Ти не знаєш, вона вільна? Може на каву її запросити, – і саме вчасно, ще більше відкидаюсь на стільці, зависаючи в повітрі на двох задніх ніжках, лише сподіваючись, що він достатньо міцний, щоб мене витримати.

– Навіть не думай! – гримає, намагаючись приховати посмішку.

– Ти ж пам'ятаєш, що буде через місяць?

– Ти про свій шабаш?

– Ага, – сміюсь з назви наших зборів. – Бери із собою Ніночку.

– Дякую за запрошення, але я подумаю. Вона може виявитись занадто вразливою для такого.

– Не роби з мене монстра, всі мають через це пройти.

Єгор зітхає, але посмішка на його обличчі сповіщає, що він вже намалював яскраву картинку того, як буде запалювати в нашому таборі з тією самою Ніною. 

– Ось, список, – простягає мені папери. – Все, як завжди, найкращі бюджетники з тих, хто не знайшли практику самостійно.

– Чудово, – перечитую прізвища бідолах та дивлюсь на бали.

– Може візьмеш парочку маркетологів? Я тут посередником підробляю між тобою та універом, а ти моїх навіть брати не хочеш. Мені їх поки що діти нікуди, а час спливає. Ми ж обіцяємо їм практику і працевлаштування, а студентів брати ніхто не хоче. Плани горять, статистика невтішна, а рейтинг падає.

– Ні, ні, ні й ще раз, ні. Вже двічі цей експеримент був невдалим. Вони у тебе занадто тендітні, – кривлюсь, згадуючи, як його маркетологи верещали вступивши у коров’яче лайно. Зовсім інша справа робочі спеціальності. От вони бруду не бояться.

– Вони звичайно не агрономи, але теж не безрукі, якось два тижні протримаються. Тим паче Бог любить Трійцю.

Благання в очах друга не достатньо, щоб я знову наступив на ті самі граблі, що й минулі роки. Його маркетологи, як заноза в дупі. Вічно незадоволені білоручки з якими завжди возишся навіть більше ніж з дипломниками. І це, чесно кажучи, втомлює. У мене ж не дитячий садочок в решті решт, щоб за кожним з ним ходити та шмарклі підтирати. Я таке не люблю і знову підписуватись на таке не буду.

– Не цього разу, друже. Може на наступний рік.

– Я б міг на тебе образитись, але ти й так багато робиш для університету. Тож я тобі пробачаю.

– Вельми дякую, – відпиваю з чашки ароматної кави. 

А Ніночка виявилась профі з приготування кави. 

– Може, поки ти в місті, зависнемо десь сьогодні?

– А чому б і ні. Ввечері я абсолютно вільний.

– От і домовились, – стрімко встає з крісла. – Допивай вже свою каву й пішли до юристів, підпишеш папери.

– Ну от, відмовився брати твоїх ледащ, і тепер навіть каву допити не даєш, – жартую з друга і допиваю залишки одним ковтком.

– Годі тобі, – сміється, але підганяє. – Треба перевірити відвідуваність та дати завдання своїм, щоб не розслаблялись, бо Георгійович захворів, а замінити його немає ким.

Єгор бере журнал і мені нічого не залишається, як слідувати за ним до його лобуряк.