3

Кіра

– Сідай до нас, – подруга по-хазяйськи вказує на місце поруч зі мною, де лежить моя сумочка, а коли обертаюсь, бачу того самого хлопця, який сканує залу в пошуках вільного місця.

Точно новенький, бо всі знають, що першу пару прогулюють саме в цьому кафетерії, поки інші кафешки ще закриті, а тому найближчу годину вільних місць тут не буде. Ну окрім нашого, бо на пару ми все ж збираємось.

Хлопець мнеться і явно не збирається приймати пропозицію подруги, але кинувши сумний погляд на екран телефона, погоджується.

– Я – Валя, – представляється перша. – А з Кірою ти вже знайомий, – починає гоготати, і отримує за це ногою під столом.

Куди саме я поцілила, я не зрозуміла, але те, що кривиться подруга, а не хлопець, це вже добре. Ще не вистачало промахнутись і влупити цього бідолаху. Та ще й не дай Боже вище колінок.

– Рома, – представляється й розслаблено відкидається на спинку стільця.

– Ти заочник? – нишпорка Валя увійшла в чат і розпочала свій допит.

– До друга заїхав, – відпиває зі стаканчика, переводячи прискіпливий погляд з подруги на мене, наче вивчає мавп у зоопарку, –  Ви на якому курсі навчаєтесь?

– На четвертому, – знову Валька лізе поперед батька в пекло.

– А що перших пар сьогодні немає? – обводить поглядом студентів навколо. – Щось ніхто не поспішає гризти граніт науки.

– Може у них якийсь предмет не цікавий першою парою, – стаю горою за студентів, хоча насправді, мені глибоко начхати на них. 

Здається, мій захисний режим почав поширюватись і на оточуючих теж.

– А у вас цікавий, чи ви теж не збираєтесь йти? 

Не подобається мені його зацікавленість. Може він маніяк якийсь, тому я мовчу.

– Збираємось. Предмет не дуже й то і цікавий, але якщо регулярно відвідувати пари, то можна отримати оцінку автоматично. 

Ну ви зрозуміли – це знову Валя здає нас з потрохами.

– І який?

– Менеджмент, – миттєво відповідає, а я лише дивлюсь на неї і розумію одну єдину річ – в розвідку я з нею не піду, бо вона вибовкає все, ще по дорозі. – Просто у нас такий древній викладач, що йому як раз про динозаврів розповідати, а не управлінню нас вчити. 

Валя повна ентузіазму, а Рома лише здивовано хмикає на її слова.

– Не буває некорисної інформації, все колись знадобиться.

– Особливо, коли всі керівники підприємств в один голос кажуть “забудьте все, чому вас навчали в університеті”. Тому виникає цілком резонне питання, навіщо взагалі викладати те, що нам ні в житті, ні в роботі не знадобиться?

А це вже я обурююсь, бо тон яким він з нами розмовляє, ніяк не тягне на дружній.

– То чого ж ви тоді тут вчитесь? 

– Заради корочки. Пластикового такого прямокутничка, – вимальовую у повітрі відповідну фігуру. 

– Чия б корова микала. Твоя корочка буде ще й червоною. 

– Невже?! –  дивується Рома, наче я не схожа на відмінницю.

Може на іноземку я і не дуже схожа, але те, що я старанна відмінниця, написано на моєму обличчі, і на додачу до чого, я мило йому усміхаюсь.

– Червоний колір диплома – не показник знань. А щодо слів керівників, то може то ви так пахабно вчитесь зараз, що з вас і взяти нічого? – глузливо розтягує губи. – Крім корочки, звісно, – повторює мої рухи в повітрі.

Ах ти ж чортяка. Сидів собі такий милий, і одним речення опустив нас нижче плінтуса.

– Кіра у нас відмінниця на потоці. У неї фотографічна пам'ять. Раз прочитала і вже готова відповідати. Якщо вже з неї нема що спитати, то з інших тим паче.

Почуваюсь наче на сватанні й кидаю на подругу незадоволений погляд. Не вистачало ще перед ним виправдовуватись. 

– А ти де навчаєшся? – занадто захоплено запитує подруга. 

– Я вже закінчив, – знову кидає погляд на телефон, наче чекає якогось знаку.

– Хм… І де тепер працюєш?

Не зводимо один з одного погляду. Мій – впевнений (я на це сподіваюсь), його – все ще глузливий. Нас перериває сигнал його телефона і він одразу переводить погляд на екран.

– Радий був з вами потеревенити, дівчата, але мені вже час.

– Шкода, – скиглить Валя, наче і не помітила, як він з нас глузував.

– Вчиться добре, – підводиться з місця і дивлячись на мене, усміхається. – А ти більше не обманюй… Кіра, – підморгує і йде геть. 

– Що за…?

Закипаю, як той чайник без гудка, але вилити накопичений негатив нема на кого, бо причина цього негативу вже втікла.

– Такий милий, – замріяно каже Валя, проводжаючи поглядом нахабу. 

– Теж мені знайшла милого, – пхикаю і допиваю каву одних ковтком. – Пішли вже на пару. Будемо відпрацьовувати свої нікому не потрібні корочки.

З усім потоком студентів, заходимо до великої аудиторії і маневруючи між рядами, займаємо дальні місця. Не те щоб я ховалась від викладачів, але не люблю сидіти попереду, задерши вгору голову. Позаду і лекцію чутно і викладачам на очі не потрапляєш, бо хто знає коли їм захочеться поставити додаткове питання студентам. 

Не подумайте, я не боюсь таких питань, скоріше мені неприємно кожного разу чути в спину, голосне “вискочка” від своїх одногрупників. Наче я винна, що готуюсь до пар, а вони ні. Хоча, про що це я, вони все одно скажуть, що всі мої оцінки це результат впливу мого вітчима.

Кладу на стіл зошит та ручку, і в очікуванні на викладача, відкриваю соцмережі на телефоні.

Від перегляду відео з котиками мене відриває подруга, коли її лікоть болісно впивається мені в бік, а вухо лоскоче її гучний шепіт. І хоч я не розбираю її слів, проте вже здогадуюсь про що вона каже, бо саме в цю мить я дивлюсь на хлопця з кафетерію. Рома стоїть на порозі авдиторії, ліниво розглядаючи приміщення та студентів. А може він шукає мене?

Можливо він вирішив перепросити за свої образливі слова, або ж запросити на каву, чи навіть в кіно.

 І чомусь усмішка сама розпливається по обличчю. Але не довго.

Коли поруч з ним зупиняється декан нашого факультету і дружньо кладе руку йому на плече, мій мозок вже розуміє, що щось не так.