2

Кіра

– Привіт, – вітаюсь з подругою, кидаю сумочку на стілець, а сама сідаю на сусідній.

– Ну де тебе носить? – обурюється, вкотре забувши привітатись, – Скоро вже пари почнуться.

– Ледь вільне місце знайшла, – зітхаю, кидаючи погляд на годинник. – Довелось прикинутись іноземкою, – посміхаюсь, згадуючи обличчя хлопця за кермом автівки.

Гарний такий, але припаркуватись було куди важливішим, ніж заводити нові знайомства.

– Ох і отримаєш ти колись за свої жарити.

– А чим я не схожа на іноземку? – награно закочую очі.

– Ставай у чергу, іноземка, пара за двадцять хвилин, а кава сама себе не вип'є. 

– Ти щось будеш?

– Ні, – кладе руку на живіт. –  Я вже дві випила, поки на тебе чекала.

Займаю чергу і переминаюсь з ноги на ногу, розминаючи м'язи, бо новий бариста такий повільний, що я ризикую постаріти, поки він обслужить тих, хто стоїть попереду мене. 

– Точно нічого не будеш? – перепитую, претензійно примружуючи очі, бо Валя полюбляє змінювати своє рішення в останню мить, чим неабияк мене бісить. – Вдруге я тут стояти не буду.

– Точно, – усміхається, правильно розуміючи мою наполегливість. 

Не встигаю я знову повернути всю увагу до баристи, як подруга починає підморгувати мені, наче зламана китайська гірлянда. Голова дивно смикається, киваючи мені за спину, а губи намагаються щось промовити, не видаючи жодного звуку. 

На скільки я зрозуміла з миготіння на її обличчі, вона хоче, щоб я обернулась. Але як вона собі це уявляє? Як ненароком обернутись, щоб подивитись на того, на кого вона мені вказує? Ми й так стоїмо настільки  щільно один до одного, що, здається, я скоро відчуватиму чуже дихання на своїй шиї?

Завдання з вищої математики, але розв'язання, що спадає мені на думку тягне максимум на третій клас.

Три – чотири… поїхали. 

Засовую руку до кишені, в пошуках дріб'язку, який закинула туди хвилин десять тому, після заправки на АЗС, і “зовсім випадково” кидаю все, що знайшла, на підлогу. Простіше простого.

Монетки з легким дзвоном розлітаються по підлозі, а мені залишається лише нахилитись та зібрати їх. А щоб впевнитись, що все зібрала, я маю озирнутись навкруги. Логічно? Логічно! От саме в цей момент, я і побачу того, хто привернув увагу Вальки та на кого вона так відчайдушно мені вказує.

Саме так випадково це мало виглядати. Але реакція подруги, яка починає плескати в долоні моїй акторській майстерності, видає мене з потрохами ще до того, як я обертаюсь. 

Шикаю на неї, продовжуючи вже розпочату виставу, але зустрівшись поглядом з неймовірної глибини карими очима – завмираю.

Сьогодні фортуна не на моєму боці, бо позаду мене стоїть той самий хлопець з автівки, чиє місце на стоянці я зайняла.

– Які здатні студенти, – ховає руки в кишенях, дивлячись на мене згори вниз. – Встигають вивчити українську по дорозі від стоянки до корпусу.

Зблизька він не виглядає такою лапочкою, як на вулиці, як мінімум через те, що він на голову вищий за мене. 

 – Привіт! – розтягую губи в посмішці, а самій хочеться провалитись крізь землю.

– Привіт, – усміхається у відповідь й киває вперед. – Твоя черга.

– Так, так, кава, – кидаю швидкий злий погляд на подругу, а потім, з чарівною усмішкою, обертаюсь до стільниці й замовляю собі капучино. – Ти мене вибач, за…

– Все нормально.

Що значить нормально? Я вже налаштувалась перепросити, а тут облом. Не люблю незавершені справи. 

– Давай я пригощу тебе кавою, на знак вибачення, – знову звертаюсь до хлопця, поки бариста готує мій напій.

– Не варто.

Знову приїхали. Я ж хочу реабілітуватись після своєї витівки, а він все ніяк не піддається.

Валька сміється, прикриваючи рот крихітною долонькою, а я й сама не можу стриматись, розуміючи всю безглуздість свого вчинку, як на вулиці, так і тут. І це ще подруга не знає, що хлопець зі стоянки та цей поціновувач кави одна людина.

– А от і не смішно, – займаю своє місце за столиком, а очі вимагають подовження естетичної насолоди у вигляді споглядання рельєфних біцепсів під сірою сорочкою, і я кидаю останній погляд на хлопця.

– Гарненький, – шепоче Валька, схилившись до мене, але мені здається, що її шепіт чують всі навкруги, тому нервово озираюсь.

– Мабуть, новенький, бо я його раніше не бачила, – так само тихенько відповідаю, нахиляючись над столом. 

– Наче ти всіх знаєш, – пирхає.

– Може і не всіх, але такого я б точно запам'ятала, – граю бровами й обертаюсь, щоб перевірити чи не чує він нас. – Ти його очі бачила? Там потонути можна.

– Очі, як очі.

Валя завжди цікавиться лише фактами: зріст, вік, професія, прописка та чим в дитинстві хворів, а такі дрібнички, як очі – безодня, то для дівчаток, на кшталт мене.

– Він виглядає старшим. Може з заочного? – задумливо розглядає хлопця. 

– Може, – байдуже відповідаю й роблю ковток свого лате з присмаком вишні.

– От зараз і дізнаємось, – здіймає руку, і я вже здогадуюсь, що вона збирається зробити.