1

Кіра

– Доброго раночку, – приспівуючи, заходжу до кухні-вітальні, де у повітрі вже витає аромат свіжозвареної кави, пухнастих млинців та соковитих фруктів.

– Доброго, – як завжди стримано, відповідає вітчим, не відриваючись від свого сніданку.

– Доброго ранку, сонечко, – мама ставить на стіл чашку з чаєм та тарілку з ненависною мені білою сумішшю. – Сідай снідати і Борис відвезе тебе на навчання.

– Я поїду до універу сама, – швидко випалюю. – У мене ж тепер є автівка, – радісно нагадую мамі, що вже майже пів року ганяю на своїх колесах. – Дякую вам за це, – усміхаюсь вітчиму, а він у відповідь лише мугикає, запиваючи кавою мамині фірмові оладки.

– Та навіщо ж ганяти дві машини, коли ви їдете в одному напрямку?

Ми з Борисом лише переглядаємось. Кожен з нас знає, що поїдемо ми окремо, але з мамою ніхто не сперечається. Я – з поваги, Борис – через кохання.

Ось вам і секрет щасливої родини. Вона чудить – він мовчить. Користуйтесь. Не дякуйте.

– Я вже побігла, – швиденько чмокаю маму у щоку.

– Але ж ти нічого не з’їла, – обурюється, поки я тягну з тарілки шматочок персика, який був частиною мого сніданку, й закидаю його до рота.

– Перекушу в кафетерії. Я зустрічаюсь з Валькою перед парами.

Мама лише зітхає, а я пришвидшуюсь, поки Борис не почав її жаліти і не всадив мене за стіл. Йому важче відмовити, бо на правах нового чоловіка моєї мами, він також є спонсором мого життя. Точніше, його шикарної частини. Нова автівка, щомісячні зарахування на карту, стіна, яка прикриває в універі. Хоча останнього я і не потребую, але це хороший щит від тих, хто надумає зачепити мене.

Раніше, від подібного сніданку мене рятував сусідський кіт, який гуляв по нашому балкону в старій квартирі. Але після переїзду до Бориса, знайти кота на шістнадцятому поверсі виявилось непосильною задачкою. А тому, коли на столі опиняється сирна суміш, замаскована шматочками фруктів, у мене з'являються термінові справи і я поспішаю втекти з дому.

Ну не люблю я все, що пов'язано з молоком. Навіть моя улюблена матча-латте готується на кокосовому молоці аби позбавити мене цього коров'ячого присмаку у роті, який я ненавиджу.

Втечу доводиться трохи відкласти, коли згадую, про що хотіла поговорити з вітчимом, а тому знову повертаюсь до кухні.

– Борис Вікторович, – чекаю, поки він відірветься від читання новин у своєму смартфоні та зверне на мене увагу. – Час подачі документів на практику спливає, а Ви обіцяли допомогти, – невинно усміхаюсь.

Затамовую подих в очікуванні на його відповідь, бо він обіцяв це ще на початку семестру. Час пролетів, до кінця семестру залишилось два тижні, а я все ще не маю уявлення де проходитиму свою літню практику.

– Добре, що нагадала, – задумливо відпиває зі своєї чашки. – Я все влаштую, – промокає губи білосніжною серветкою і я розумію, що розмова закінчена. 

Чудова новина. На радощах поспішаю на вихід, але згадуючи, що не подякувала вітчиму, знову повертаюсь до кухні. Правильно кажуть, що через дурну голову – ногам горе.

Застигаю на порозі, заставши маму в обіймах вітчима. Як це мило. Вже три роки одружені, а все ніяк не налюбуються один одним. 

– Дякую, – кажу пошепки, тихенько розвертаюсь і йду до виходу, аби не заважати їм.

Усміхаюсь до себе у відображенні біля дверей і поправляю зачіску. Лише крил не вистачає і точно можна було б називати себе купідончиком, бо саме завдяки мені мама і познайомилась з Борисом. 

Якби на першому курсі я не влаштувала перепалку з викладачем філософії, то і не викликали б маму до деканату того дня. А якби я не назвала викладачку “притрушеною”, через її погляди на життя, які вона намагалась нам нав'язати, то до справи не долучили б ректора, через резонанс справи. А так виходить, що того дня я постаралась на славу. Так би мовити, вибила 10 з 10. 

Після педагогічної наради на мою честь, Борис Вікторович запросив маму до свого кабінету, щоб заспокоїти, а потім запросив на каву, до ресторану і пішло-поїхало. Мені звісно пощастило, що мене не відрахували, а тим паче з бюджету, та у філософки все ж довелось просити вибачення. Не велика ціна, якщо чесно, тим паче, що кожна з нас залишилась при своїй думці.

І ось з того часу мама закохана по вуха, Борис здуває з неї пилинки, а я в цій родині найбільш меркантильна, бо живу собі приспівуючи в шикарній квартирі Бориса, мотаюсь на подарованій автівці, навчаюсь в універі на бюджеті, а моя банківська карта вчасно поповнюється небайдужим вітчимом. Джекпот? Звісно!

Сідаю в автівку, кидаю сумочку на сидіння поруч й відкидаю козирок, роздивляючись себе в маленькому дзеркальці. Легенько проводжу пальчиками під очима, стираючі неіснуючі крихти туші, та торкаюсь лінії губ, підправляючи ідеально нанесену помаду. Можна рушати.

До університету встигаю якраз вчасно, займаючи останнє вільне місце на паркуванні біля самих воріт. Хапаю сумочку й виходжу, натрапляючи на незадоволений погляд хлопця, що висунувся з віконця своєї автівки.

– Це було моє місце. Я вже паркувався, – широка брівка лізе догори, мабуть, в надії пробудити в мені совість. Дарма.

– What did you say? Sorry, I don’t understand*, – кидаю в бік красунчика, знизуючи плечима.

Вимова у мене з розряду “Лондон - іс зе кепітал оф грет брітан”, а тому залишається сподіватись, що через гул автівок, голосних студентів біля воріт, та невгамовних пташок на деревах, він цього не помітить.

А чого він хотів? Я ж не дарма так рано приїжджаю до університету, щоб зайняти місце ближче до входу. Не встиг – то нехай тепер сам паркується за три квартали звідси.

Блокую автівку й під незадоволений погляд хлопця, швиденько крокую до кафетерію, де на мене вже чекає Валя.

Якби ж я знала, чим мені це обернеться, то припаркувалась би не те що за три квартали, а у сусідньому місті.

-------------

*What did you say? Sorry, I don’t understand – Що ви сказали? Вибачте, я не розумію.