Уманські шакали

  Ця  історія бере початок в липнi  кривавого  1937 року. Тоді, наказом з Києва, якi у свою чергу діяли по дзвінку з Москви, були сформовані так звані "міжрайонні оперативно слідчі групи" для виявлення "ворогів народу". Найвідоміша з них стане Уманська. 

 Начальнику даної групи, капітану Соломону Борисову - Лардермену випало служити в доволі таки тихому, провінційному містечку Умань .

 Населення - 40 тисяч, третина євреї . Промисловість в мiстi була представлена цукровим заводом. Товар завжди ходовий , а в радянському союзi,  з звичним дефіцитом, тим паче. Поживитися було чим. 

  Разом з ним приїхав в місто такий Олександр Томiн . Начальник слідства. З місцевих , до групи  прикомандирували Петрова. Начальника місцевої міліції. I почали конвеєрно вишукувати "ворогів народу".  

 I от яке спiвпадiння вийшло  - першими i найлютішими Троцькістами - змовниками виявилися люди не бiднi. Головний фінансист заводу, начальники цехів , постачальники різних рiвнiв. Люди, в яких багато чого водилося.   

 Схема була налагоджена. Петров повідомляв в кого в мiстi водяться грошi. В розпорядженні слідчого Томiна з'являвся донос, i починалося "слідчі заходи".  Під грамофонну пластинку , пропустивши рюмочку другу для розiгрiву, починали катувати своїх жертв. 

  Для початку побиття, кому цього не вистачало в камеру на 10 діб. Камери управління НКВС були розраховані на 8 - 10 людей. Чекісти напихали 20 - 30 чоловік. Були випадки коли люди умирали вiд задухи, зневоднення, виснаження. 

 Не було їм чуже i свого роду "культурне життя". Масовою була так звана практика "концертів" - знесилених людей, виганяли в ночі з камер, i змушували спiвати. Чим чекісти задовольняли свої садистські нахили, i самостверджувалися. 

 Після допитів, уже засуджені потрапляли в тюрму . Вирок виконував особисто начальник Самуїл Абрамович. Перед розстрілом він вишиковував засуджених, наказував розвернутися. Заглядає кожному в рот. Знаходячи золоті коронки, під лозунгом "Тобі вже нi до чого", руків'ям нагана вибивав сподобавшийся йому зуб. 

 Після розстрілу, не гребував речами убитих. Сам ходив в пальто, знятого з убитого ним  в підвали. Але в основному речi, вiдiпранi вiд кровi, йшли на "толкучку" - чорний ринок. Що було особистим джерелом збагачення для начальника тюрми. 

 Навiть серед таких моральних виродків, гнила ментiвська натура проявила себе. Петров приходив до дружини /дочки / сестри затриманого. Пропонував передати посилку, чи "сприяти" м'якому вироку. В якостi оплати, брав натурою ,в  лiжку. Передачку, яку вдавалося зібрати , ділили між собою. Притому, що часто чоловіки вже були розстріляні. 

  Коли коханка набридала, то ставала черговим "ворогом народу". Надавав вiн перевагу категорii по моложе, переключившись на дівчаток 17 років. 

 Жилося цим шакалам ситно, добре. Київ їх справи не цікавили, норми етапів в табори, i розстріляних у стінки дають. Все решта їм по боку. Аж поки біда прийшла, вiд своїх же. 

 Квітень 1939 року був звичайним місяцем в "роботи" Уманських чекістів. Доноси, катування, ділення майна засуджених. Словом життя йшло своїм чередом. А ж тут  присилають практикантів зі Спецшколи НКВС, з подальшим працевлаштуванням. Більшість з них "без отрива от учеби" ще з тридцять сьомого стажувалися в Умані. 

 I тут , в газету "Правда" приходить наступний лист з Умані:

"…Я комсомолець, не можу більше таїти від партії ворогів, що творили моторошну ворожу роботу для підриву та осквернення коханої народом Радянської розвідки
 …У школі, де вчили нас ввічливому ставленню з людьми та заарештованими та чекістській витримці та спритності у слідстві. У практиці виявилося протилежне, і ми курсанти були цим вражені, визнали своє навчання марним і зайвим. З першого дня нас усіх скликав у свій кабінет Томін і сказав, що наші курсові знання відстали від практики, тут вам доведеться змінити їх і при допиті застосовувати фізичні заходи впливу до допитуваних, якщо не буде визнання, причому повів нас до сусідньої кімнати і показав, як треба допитувати..." 

 Лист публікувати побоялися, перенаправивши  на Луб'янку. Описи катувань, звірств колег, що там містилися,  не надто зацікавили. А от фрази про вiдiбранi речi у затриманих, що осідали в кишенях колег навпаки.

 Все конфісковане в "ворогів народу" мало йти в фонд держави. Москва спустила директиву Київським чекістам, аби вони розібралися. За одно стали шерстити всіх "районних групи". Окрім уманських, погоріли ще чекісти в  Запоріжжя,  Дніпропетровську. 

 Радянська влада , не збиралася нічого міняти. Престали перед "самим гуманним судом в мире" вiсiм чоловік. Максимальний термін який отримали - 8 років, за "расхищения социалистической собственности". 

 Тут ще цікавий момент - поки суд, та діло Гітлер напав на Сталіна. Вся ця компанія на фронт не рвалася. Вичікували чим діло закінчиться. 

 В 1942-гому начальник слідства Томiн був відправлений на фронт. Спочатку рядовий, потім його поновили у звані i посаді. Тоді це було звичним явищем. В НКВС людей бракувало, тому часто витягали з таборів колишніх співробітників.