18. Весільна сукня

Наступного дня під кінець робочого дня Нестор покликав мене до себе. Я прийшла до його кабінету, він якраз закінчив телефонну розмову і поглянув на мене. 

— Так, нам треба продовжити шопінг. Що там треба для весілля? Сукня? Костюм? Сьогодні можеш поїхати зі мною до весільного салону?

— Так, можу, — кивнула я. — Але пообіцяй, що не будеш купувати щось дороге. Бо мої батьки… коротше, вони хочуть запросити на весілля усю нашу рідню… То й так будуть чималі витрати на весілля.

— Ну, ти їхня єдина донька, певно, я розумію їх, — відповів я. — Нічого страшного, я заробляю достатньо грошей, — він зітхнув. — Більше, ніж мені треба. Взагалі всім цим завжди займався брат. Мені дуже дивно займати його місце.

— Мабуть, тобі не дуже подобається працювати в цій сфері, з розважальним  бізнесом, коли тобі самому зовсім не весело, — зітхнула я. 

— Я взагалі не бізнесмен. Мені подобалося займатись тим, чим я займався. Адреналін і все таке, це була моя сфера. Але тепер я, певно, не зможу бути рятувальником узагалі, а чимось займатись все одно треба. Тим паче, що я заберу малого, а йому треба, щоб його дитинство було достатньо забезпеченим, — відповів він замислено.

— Розумію… Сподіваюся, Ілля перестане на тебе сердитись, і все буде добре, — тихо сказала я.

— Не знаю… Може і не перестане. Я не хотів би скидати його на батька, як сам Ілля того просить. Батькові і так дуже важко, бачиш, він не зміг до нього навіть прийти. Не знаю, як вони будуть спілкуватись.

Я бачила, що він дійсно переживав за це все, і легше йому не ставало. Він взагалі був з тих, хто звик все тримати в собі, може саме через це йому й було ще складніше. 

— Можливо, коли малий буде вдома, то й твій тато почуватиметься бадьоріше. Він дуже хороша, добра людина, як керівник дуже мені подобався, — я усміхнулась. — Це не значить, що ти гірший керівник, — тут же додала, щоб Нестор не образився. 

— Ну, я сподіваюсь, що так воно і буде, — він кивнув. — Добре, зараз я швидко зберусь і поїдемо…

***

Нестор загуглив салони, які працювали до пізна, і ми поїхали в центр міста. Коли зайшли в перший, я була здивована тим, наскільки тут все було вишукано і красиво, я ніби потрапила в якусь казку. 

Продавчиня одразу підійшла до нас і стала розпитувати, що ми шукаємо. Ми повідомили, що за менш ніж два тижні в нас весілля.

— Ого, дивуюсь, що люди можуть купувати сукню так пізно! Але у нас ви точно підберете ідеальний варіант! І якщо буде треба, її вам підшиють! Ходімо, я покажу вам варіанти…

Вона показала нам сукні, сказала, що на мені будуть особливо добре сидіти "рибки", але і одну класичну модель теж дала на примірку.

Я одягнула одну з суконь, традиційну, з пишною спідницею, поглянула на себе в дзеркало і вражено завмерла. Це була і я, і разом з тим ніби зовсім інша дівчина, значно вродливіша за мене. З хвилюванням відсунула шторку і зробила крок назовні. 

Побачила, як Нестор вражено поглянув на мене. 

— Знаєш, ти дуже красива… — сказав неголосно, дивлячись мені прямо в очі. 

Я відчула, як мене переповнює радість. Серце забилося швидко-швидко, і я зрозуміла, як це, коли кажуть “метелики пурхають в животі”. 

 — Дякую, — видихнула. — То цю і візьмемо, чи приміряти й інші? 

— Мені, думаю, сподобається все… Але раз ти цю обрала першою, то може хай буде ця? — запитав він. 

 — Я не проти, хай буде ця, — кивнула я, відчуваючи себе Попелюшкою, яка збирається на бал…