14. Знайомство з майбутнім пасинком

Коли ми приїхали до того будинку сімейного типу, я одразу відчула якусь гнітючу атмосферу. 

Ми пройшли до якоїсь жіночки, там Нестор заповнив якісь папери і тільки потім нас пустили до однієї з кімнат. А ще за пару хвилин туди завели хлопчика років семи.

Коли він побачив Нестора, я очікувала, що він зрадіє, чи щось таке, але він навпаки насупився.

— А, знову ти, — хмикнув він, схрещуючи руки на грудях і сідаючи на дивані навпроти нас. 

— Ілля, привіт, — Нестор усміхнувся. —  Як твої справи?

— А ти думаєш, як? — сказав малий якось не по-дитячому серйозно.  — Мені тут не подобається! 

— Ми з Агатою скоро розпишемось і заберемо тебе звідси, — сказав Нестор. — Обіцяю. 

— Приходили ті американці, сказали, що вони все вирішили, і скоро я поїду з ними, — буркнув хлопець. 

— Але ж ти хочеш лишитися тут, в Україні? — запитала його я. Ілля виявився зовсім не таким, яким я його уявляла, я думала, що він зрадіє нам, ми подружимось… А виглядало так. ніби ми викликали в нього роздратування. Раптом він хоче поїхати до Америки з новою родиною? 

— Те, що я дійсно хочу, ніколи не здійсниться. Лишитись в Україні — просто менше з двох зол. Не хочу звикати до іншої мови. І сподіваюсь, ти, Несторе, віддаси мені діду. Коли всі юридичні штуки зробиш. Дід казав, що таке можливо. 

— Йому теж важко, повір, — зітхнув Нестор. — Не те щоб я проти… Але не знаю, чи він впорається. Та і соцслужби мають бачити, що ти зі мною.

 — Ви, певно, захочете народити власну дитину, — сказав малий, непривітно дивлячись на мене. — Я  буду вам заважати. 

 — Ні, що ти, ти не будеш заважати, нам буде добре всім разом жити, — сказала я, почуваючись якось не в своїй тарілці. 

— Ти просто підлизуєшся до нього, — малий кивнув на Нестора. — А він підлизується до мене. Бо ми всі знаємо, що він міг врятувати моїх батьків. Він же професійний пожежник, а не проста людина! Але він їх не врятував, — він поглянув прямо на Нестора. 

Нестор зітхнув. Я бачила, що йому боляче чути ці слова. 

— Нестор не чарівник, — заступилася я за нього. — Він не міг погасити пожежу голими руками…

— Авжеж, своє життя дорожче, він же був без екіпіровки, — малий знизав плечима. — Це було для нього надто ризиковано. Але він міг їх врятувати, міг спробувати витягти, — він відвів погляд і на його очі навернулись сльози, але малий їх одразу витер.

— Це правда, я закляк в ту мить, як це побачив, — зітхнув Нестор. — Закляк і не міг поворухнутись. А потім був вибух. Все сталось дуже швидко. 

 — Ти ні в чому не винен, — я доторкнулась до його руки. — Ми не можемо повернутися в минуле і щось змінити, але можемо жити далі… Ілля, ми зробимо все, щоб ти був щасливим, і з дідусем ти будеш проводити багато часу. Треба лише трохи зачекати, поки ми вирішимо всі формальності…

— Він просто почувається винним, — Ілля знову кивнув на Нестора. — Все це — спроба щось залагодити. Але це неможливо залагодити. Я не буду щасливим, коли мої батьки померли. Не треба зі мною грати в родину, що турбується. Я просто не хочу до Америки і саме тому ми все це робимо. А не тому що так хочемо стати "родиною". Ми ніколи нею не станемо. Бо Нестор мій дядько, а не батько. І більше того тому що я ніколи його не пробачу…