13. "Я трохи налажала"

Коли я наступного дня прийшла на роботу, то відразу зазирнула до кабінету Нестора. 

— Все пройшло добре, — сказала з усмішкою. — Батьки сказали, що ти їм сподобався. 

— Це не може не радувати, — він усміхнувся. — Я сьогодні збираюсь заїхати до малого. Хочеш, можеш поїхати зі мною і познайомитись. Буде дивно, якщо ви не будете знайомі. 

 — Так, залюбки, — я кивнула.  Уявила собі племінника Нестора чимось схожим на нього, і подумала, що ми обов’язково знайдемо спільну мову, я спробую стати хорошим другом для хлопчика, на долю якого випало так багато випробувань…

— Але спочатку заїдемо подамо заяву в РАЦС, я там вже домовився, треба тільки документи підписати, щоб нас за десять днів розписали.

 — Добре, — відчула хвилювання при думці про те, що ми станемо чоловіком і дружиною, хай на папері і все ж… — А потім мені треба буде до тебе переїхати? Ну, після весілля…

— Так, — він кивнув. — Нам треба буде зображати родину, щоб соцслужби все перевірили і довірили малого мені. Ну, тобто, типу нам. 

 — О’кей, — я відчула, що кров приливає до моїх щік.  — І з твоїм татом, певно, треба познайомитися…

— Так, це теж зробимо, — погодився Нестор. — Але спочатку юридичні нюанси, ця заява. Добре. Сьогодні до РАЦСу і малого, завтра певно до батька.

***

Я дуже хвилювалася, коли ми переступили поріг РАЦСу. Чомусь уявляла, що нам треба буде відповідати на якісь питання, заповнювати анкети… Але нам просто дали бланк, який треба було заповнити. Все відбувалося так звично і без жодного романтизму. 

 — Так, приходьте на розпис через десять днів. у суботу, — сказала жінка, яка приймала заяви.  — На другу годину дня я вас записала. 

— Добре, дякуємо, — усміхнувся Нестор. Коли ми вийшли з РАЦСу він додав: — Треба буде купити тобі сукню і все інше. Треба це теж вписати в наш план дій. А ще треба гостей запросити і все таке. Тож ти маєш дати хоча б список.

 — Список? — я аж трохи злякалась. — Там буде багато людей? Я думала, це буде просто типу вечірки для родичів…

— Ну так, так і буде, всього людей сорок? — запитав він. — Родичі всякі, колеги деякі з керівництва. Інакше буде якось неправдоподібно.

 — Ага, ну добре, я запрошу батьків і ще Катю, мою подругу…

— Катю з роботи? Вона якось так косо поглядала на мене… Вона ж не підозрює про нашу домовленість? 

 — Та то я трохи налажала, — сказала я винувато. — Вона розпитувала, чи в нас щось було… А я відповіла, що ви проти сексу до весілля… Мабуть, не варто було цього казати…

— Та хай вже, — він махнув рукою. — Головне, щоб вона не знала про те, нащо ми все це робимо…

 — Так, вона не знає, я нікому не обмовлюся й словом, обіцяю!  — запевнила я. 

— Це головне, — Нестор кивнув. 

 — Тепер поїдемо до твого племінника? Він зараз у якійсь прийомній сім’ї? — зпитала я трохи з хвилюванням. 

— Поки ще ні, він в дитячому будинку наразі. Але якісь американці хочуть його всиновити, — Нестор насупився. — Тому ми так поспішаємо.

 — Так, треба якнайшвидше його забрати звідти, мабуть, йому дуже самотньо, — я зітхнула. 

— Не розумію цю довбану систему… Чому так важко забрати дитину, коли ви навіть родичі…

 — Як на мене, це неправильно, коли є родичі, то вони мають ставати опікунами дитини, а не чужі люди… Але, певно, тут грають роль гроші, хто може заплатити, той і отримує бажане, — я зітхнула. 

— Думаєш, я не намагався заплатити? Ні, тут щось глибше. Більше. Не знаю, що зробила та родина, чи що пообіцяла… Але вони чомусь вчепились саме в мого племінника…