ЧАСТИНА ПЕРША. РИТУАЛ ДОРОГИ.РОЗДІЛ ІV.

РОЗДІЛ ІV. БИТВА ЗА КОРОЛІВСТВО

«Потрібна сотня чоловіків, щоб влаштувати табір, але достатньо лише однієї жінки, щоб влаштувати дім».

Роберт Інгерсол

«Зрадники. Довкола одні зрадники!»

Думки короля нічим не відрізнялись від похмурості неба над його головою. Похитуючись у сідлі свого коня, він потай зиркав на людей довкола нього і Мареку здавалось, що кожен із них замислив щось підступне. Хіба хтось з них здатен віддати за нього життя? Чи, принаймні, захищати свого короля у смертельному бою? Ніколи!

Їхня невелика компанія просувалась вузькою лісовою дорогою. Марек Закревський, Єрко, Геральд, Казимир і ще три десятка воїнів. Король, радник і ще декілька вершників були у капюшонах.

Марек рідко коли дозволяв собі такі небезпечні вилазки. Адже зараз будь-хто міг би взяти першу особу королівства практично голими руками. Проте настали такі смутні часи, що король змушений був особисто відвідувати герцогства. Хоча б для того, щоб продемонструвати свою безстрашність.

Поруч непомітно з’явився Єрко.

– Як на мене, зустріч пройшла прекрасно, – неголосно промовив він.

– Чого ти так думаєш?

– Жартуєш? Пшельський наляканий, як заєць! Б’юсь об заклад, після зустрічі із нами він побіг міняти штани. Та вже під кінець нашої розмови від нього чувся нечистоплотний душок.

Єрко припідняв капюшон і підморгнув Мареку.

– А мені здається, що ця паскуда готова зрадити мене ще більше.

– Впісяється він тебе зраджувати! Страх тепер триматиме його за дупу. Слухай, може заглянемо по дорозі до Жижика?

– З якого дива? Від кого, від кого, а від нього я не чекаю зради, – розгубився король.

– Ну єсне діло! Ми просто в гості. Дівки у нього класні.

Перед носом у радника просвистіла стріла.

– Сука! – встиг крикнути він, і отримав наступну у плече.

Єрко пригнувся і пустив коня галопом. Стріла дивним чином стирчала із його спини. Марек пришпорив коня. Воїни позад нього оголили мечі, але теж кинулись вперед. Тінь Казимира лягла на хвіст королю.

«Намагались вгадати, де король. Могли розстріляти нас, як зайців у лісі. Пшельський нас зрадив! Кому? Хто хоче зайняти моє місце? Точно не він сам», – думки короля гнали, мов навіжені.

Поруч просвистіло ще декілька стріл. Один із воїнів загону впав на землю, разом із конем. Ніхто не спинився його хоронити. Смерть – річ несподівана, не завжди є час її належно зустріти.

Раптом дорогу їм перегородив інший загін воїнів. За мить Марек встиг порахувати кількість ворогів – близько пів сотні. У два рази більше, ніж їх. А лучники? Скільки там людей?

Єрко осадив коня і закрутився на місці, не розуміючи, куди себе подіти. Він зовсім не мав бажання першим вступати в бій. Та й не відомо чи міг. Марек не здогадувався, наскільки важко поранений радник.

– В атаку! – заревів Геральд, врізаючись у гущу ворогів, як дерево, що підрізане сокирами, падає в гущу дерев – безстрашно, відчайдушно.

Він одразу розсік одному голову, і поранив іншого. За ним підтягнулись інші королівські воїни. Серед них були лише найкращі, найтренованіші бійці двору. Казимир не смів кидатись в бій – він був поруч із Мареком, ні на мить не зводячи із нього очей.

Але їх уже наздоганяли: ще один загін нападників рухався до них іззаду. «Пів сотні – не менше», – майнуло в голові Марека, і він подумав, що це кінець. На якусь мить король уже змирився із смертю. «Живим не здамся. Живим не можна здаватись…»

Марек VII Закревський скинув капюшон і поклав руку на руків’я свого меча. Більше ховатись не було сенсу. Поруч був Казимир і ще декілька воїнів покинули Геральда, щоб захистити свого короля. Позаду Марека кипіла битва: Геральд рубав і бив, використовуючи всі частини свого тіла і навіть чужу зброю, що вигідно лягала в руку під час сутички. Кров уже заляпала його з голови до коня.

Раптом, опинившись уже зовсім близько, другий загін зупинився. Величезний, із пошрамованим обличчям воїн підняв руку і примружено поглянув Мареку просто в вічі. На його губах заграла глумлива посмішка.

– Ваша Величносте. Даруйте, що не вклоняюсь – мені плювати на вас.

Марек прийняв образу кивком:

– Не страшно. Я з дитинства не звик до почестей.

– Я пропоную здатись вам і не проливати кров воїнів. Все одно у вас нема шансів.

– Хто ти? І хто тебе послав?

– Здайтесь – і ви все дізнаєтесь, – ухильно відповів ватажок.

– Пшельський – нещасний боягуз. Кому він продав мене? – суворо запитав Марек.

– Відповідь чекає на півночі.

Посмішка посеред шрамів обличчя була наповнена гнилими зубами.

– Той, до кого ви так і не до…

Рука. Рука пірнула за пазуху.

Марек згадав Схід. Там, де сонце не спить. Де спека і пісок морем шепочуть до тебе. І вітер читає святі письма вголос по пустелі, а тобі залишається лише йти за ним і слухати, і вмерти. І тоді, коли ти мертвий опиняєшся біля справжнього океану, ти відчуваєш себе чайкою трьох морів – з води, піску і неба.

«Справжнє руйнування можуть вчинити лише люди, тож якщо ти шукач краси – навчися вбивати безжально».

У нападників очі полізли на лоба – ніхто не зміг помітити, як король сягнув рукою в плащ і як викинув маленький кинджал. Але в наступну секунду їхній ватажок уже не зміг договорити фразу – лезо розірвало йому горло і кадик виліз назовні. Королю уже не потрібні були слова воїна – він зрозумів, хто послав за його смертю і, можливо, ховався десь поруч у лісі.

Ватажок повалився на землю, і ще один воїн отримав ніж в горло, перш ніж нападники схаменулись. Вони кинулись в атаку і королівські воїни гідно зустріли їх. За плечима Марека по-бойовому ревів Геральд, і король був спокійний – значить він ще живий.