«Одного разу зла чаклунка напророчила принцесі, що та засне вічним сном після того, як уколе палець веретеном. Щоб цього не сталося, король наказав відрубати принцесі всі пальчики…»
Правдива історія
Я сжимаю в ладони нет не пистолет
А тупой огромный нож холодный как лед
Его лезвие не режет его лезвие рвет
Передо мной один из тех кому так хочется жить
И я не вижу причин чтобы его не убить
Dolphin «Убийца»
РОЗДІЛ І. ДЗЕРКАЛО, ЯКЕ СПРОБУВАЛО СМАК КРОВІ
«Тільки позбувшись страху перед Трікстером і проникнувши в його природу, ти отримаєш шанс вийти за рамки свого звичного існування. Іншими словами: переступити через себе».
Варел Леві «Слова на вітру»
Гори-боги були потривожені, бо на їхній дорозі з’явився Блазень. Він ішов, і в руці у нього був ніж. Кожен його крок важко впирався в землю, вростав би в землю, якби вона хотіла прийняти його. Але вона не приймала вбивцю…
У подорожнього все було, як належить – дурнувата шапка блазня з бубонцями і вицвілий балахон, який вже давно не викликав сміху. Обличчя – закам’яніле і запале в сірість його очей, впертих та неживих. І обличчя – ніколи не здатне розсмішити.
Навколо стовбичили дерева, огорнуті холодом, і падав рідкий сніг з неба, де в хмарах зачахло сонце. Боги-гори розводили свої ритуали біля підніжжя, по долинах і в лісі, що заблукав сам в собі. Осінь і зима – зрослися в одну плоть. Хащі обступали розіп’ятими білими соснами, і орлині крики вирізали ритуальний орнамент на небі, де сонце сто років назад забуло про схід.
Блазень продовжував іти, поки щось на чорній дорозі не спинило його. Звернувши свій погляд додолу, примарна постать опустилась навколішки біля уламка дзеркала, що несподіваним чином опинився на чорній дорозі.
Блазень зустрівся зі своїм відображенням. Із іншого боку на нього дивились закривавлені червоні очі, над якими простягалось безкінечне сіре небо. На якусь мить той світ став на місце цього, і на руках у віддзеркаленого Блазня замість пальців виявились лише жалюгідні обрубки.
Мартін!
Жіночий крик осяяв пустку. Блазень здригнувся, але не відвернув погляду від дзеркала. Обличчя його – камінь тисячолітній.
За мить він вільною від кинджалу рукою вхопив осколок і, зірвавшись на ноги, жбурнув його вітру – злодію широких доріг. Той підхопив кривий уламок дзеркала і поніс із собою, навіжено розкручуючи. Блазень провів його незворушним поглядом і знову рушив вперед.
Кожен його крок – наче прагнув врости в чорний шлях. Але навіть він не хотів приймати убивцю.
***
У королівському замку тривав бал. Величезна зала була сповнена світлом від факелів та свічок так, що темрява лише злякано причаїлась у закутках приміщення. Хтось із гостей танцював, інші – провадили світську розмову біля столиків із вином та наїдками. І там, і там біліли посмішки – спокусливі і грайливі у танці, лицемірні – у розмовах. Невеличкий музичний ансамбль старанно розважав публіку приємною музикою.
Біля дзеркала під стіною стояли її Величність королева Кароліна Закревська і герцог Шандор де Руанський. Молодій королеві було 20 років, не більше. Її карі очі і чорні брови вирізнялись незвичною красою серед інших вродливих жінок у залі. І справа тут була навіть не в статусі чи одязі – у дівчині відчувалась якась внутрішня магія, грація, яку не було видно, але було відчутно.
Герцог поруч із юною Кароліною виглядав як старий дід-розпусник, хоча йому було не більше 50 років. Бокал із вином Шандор тримав в руці, бокал королеви – стояв на столі.
– Ось так закінчилась моя подорож на схід…
– Те, що ви розповідаєте, дуже цікаво. Не кожна людина може похвалитися такими життєвими пригодами, – ввічливо, але прохолодно промовила Кароліна.
– Ваша Величносте, ви вмієте зробити комплімент чоловікові, – по-лисячому посміхнувся Шандор. – Але ніде правди діти – колись моє життя було сповнене мандрів. Куди тільки не заводила мене рука долі, в які ритуали не брала.
– Ритуали? Чаклуєте, герцог? – кепкуючи, запитала королева.
Співрозмовник розплився в штучній посмішці і театрально розвів руками.
– Ні, моя королево, лише трохи цікавлюсь. До речі, я міг би написати цілу книгу про своє життя. Чи навіть кілька романів. І, клянуся, вони користувались би успіхом серед вельмож, які інколи далі свого саду не мандрують.
– Не сумніваюсь, – стримано кивнула Кароліна.
Королеві вже вкрай набридла ця розмова, і вона відчайдушно блукала поглядом по залу, шукаючи привід покинути компанію герцога. Шандор же навпаки – дивився на неї замислено і багатозначно.
– Я вам заздрю. Від щирого серця заздрю, – раптом промовив він без звичної улесливості.
– Що ви маєте на увазі, герцоге?
– Наш правитель – один з найкращих людей, котрих я зустрічав. А я знав багатьох.
– Ви праві, наш правитель – мудрий і справедливий. Але чому ви заздрите мені? Все королівство може пишатись таким королем, – тактовно промовила Кароліна, сторожко оглядаючи співрозмовника.
Голос герцога знову став солодким.
– Ви його дружина, ось, що важливо. Кожен в королівстві щасливий жити за часів правління Марека Закревського. Але ніхто не має його любові. Ніхто не ділить з ним ліжка, не отримує його ніжні і люблячі дотики…
Герцог відверто поїдав очима королеву.
– Марек – винятковий чоловік. Всі прекрасні риси, які є у ньому як у правителі, є у ньому і як у зразковому чоловікові, – тон Кароліни став крижаним.
Шандор замислено кивнув.
#5608 в Фентезі
#1924 в Містика/Жахи
роман про королівство, пригоди і містика, кохання і убивство
Відредаговано: 22.03.2020