Глава 31. Лія

‘Вечеря в «Елізіумі» набирає обертів. Розмови стають гучнішими, сміх — показово легким, а келихи наповнюються швидше, ніж я встигаю помітити. Усе тут побудоване на демонстрації успіху: хто впевненіше жартує, хто голосніше говорить про плани, хто сміливіше дивиться в очі.

Офіціанти безшумно ковзають між столами, а повітря просякнуте запахом дорогих страв і великих грошей. Цей аромат тисне не гірше за парфуми — він нагадує, що кожне слово тут може коштувати мільйони.

Я намагаюся тримати спину рівно, хоча під поглядом Дмитра хочеться стиснутися.тЙого очі впиваються в мене з якоюсь особливою жорстокою насолодою, ніби він чекає, коли я оступлюся. Я відчуваю, як напруга оселяється між лопатками, але змушую себе не зводити погляду.

Марко раптом злегка розвертається до містера Вайса, не відпускаючи моєї руки.

Його пальці стискають мої трохи сильніше — ледь відчутно, але достатньо, щоб я зрозуміла: він поруч.

— До речі, Адріане, — його голос звучить впевнено і з легким відтінком гордості, — Лія не лише моя дружина. Вона — одна із найталановитіших архітекторок та дизайнерок, яких я зустрічав. Її бачення простору — це те, чого зараз не вистачає багатьом сучасним проєктам.

Ці слова падають у зал, мов камінь у воду, розходячись колами.

Я застигаю. На мить здається, що час спинився. Серце пропускає удар.

Я навіть не відразу усвідомлюю, що дихаю надто поверхнево. Вперше за довгі роки хтось представляє мене не як «додаток до успішного чоловіка», а як професіонала. Не як красиву оболонку. Не як фон. Як людину зі справою.

Це приємне тепло розливається у грудях, змушуючи мене випрямитися ще дужче. Я піднімаю підборіддя і відчуваю, як щось усередині стає на своє місце.

— Дизайнерка? — раптом лунає грубий сміх Дмитра.

Він звучить навмисно голосно, ріже слух. Він робить ковток вина і дивиться на Вайса. Ніби намагається перехопити ініціативу.

— Адріане, не дозволяйте вводити себе в оману. Лія — посередня дизайнерка. Коли ми були разом, її ідеї були настільки сирими та непрактичними, що я навіть не випускав їх за межі свого робочого столу. Вона гарна дівчина, але в бізнесі... вона просто дитина, яка любить малювати картинки.

Його слова знецінюють не лише мене — усе, що я робила, у що вірила. Слова Дмитра б’ють набагато болючіше, ніж я очікувала. Я була готова до насмішок. Але не до цього.

Це стара рана, яку він розколупав з особливою жорстокістю. Ті самі фрази. Ті самі інтонації. Минуле, яке я намагалася забути, раптом повертається з усією силою.

Я відчуваю, як у горлі з’являється клубок, а впевненість випаровується. Світ трохи пливе перед очима.

Але Марко не дає мені впасти. Буквально й фігурально. Він робить крок до Дмитра, і його погляд стає настільки крижаним, що навіть навколо столика, здається, стає холодніше.

Розмови поруч стихають. Люди відчувають зміну тону.

— Дмитре, те, що ти не зміг розгледіти діамант у себе під носом, свідчить лише про твою профнепридатність, а не про якість каменю, — відрізає Марко. — Тобі завжди потрібні були «коробки» для швидкої наживи, а Лія створює мистецтво. І саме її ідеї стануть основою моїх майбутніх флагманських об'єктів. Тож раджу тобі звикати до її імені в заголовках професійних видань.

Його голос рівний, але в кожному слові — сила і остаточність.

Містер Вайс зацікавлено піднімає брови: йому явно подобається цей поворот.

— О, це дуже цікаво! Ліє, я б із задоволенням подивився на ваші роботи завтра.

Ця фраза звучить як відкриті двері. Я дивлюся на Марка. І раптом розумію: він не імпровізує. Він говорить те, у що вірить. Він захистив мене. Без жодних «але». Не просто як свою власність, а як особистість. Як людину зі своїм голосом і цінністю.

У цей момент я готова пробачити йому будь-який розрахунок. Навіть якщо він існує.

Дорога додому проходить у тиші, але це інша тиша — тепла, наповнена електрикою. Машина м’яко ковзає нічними вулицями, а я відчуваю присутність Марка поруч майже фізично.

Коли машина зупиняється біля маєтку, ми разом заходимо у порожній хол.

Наші кроки відлунюють у просторі.

— Марку, — зупиняю я його біля сходів. — Дякую за те, що ти зробив у ресторані. Ніхто ніколи... ніхто не захищав мій талант так, як ти сьогодні.

Слова даються важко, але я хочу, щоб він знав. Він повертається до мене, розслабляючи краватку. Цей жест несподівано інтимний.

— Я сказав лише правду, Ліє.

Без пафосу. Без гри.

Я дивлюся в його очі й раптом роблю те, на що ніколи б не наважилася раніше. Мене веде не логіка — відчуття. Я піднімаюся на пальці, кладу руки йому на плечі й м’яко торкаюся своїми губами його губ. Поцілунок виходить коротким, але в ньому більше щирості, ніж у сотні слів. Мов крок у невідоме.

Марко завмирає від несподіванки, його руки на мить злітають до моєї талії, щоб притягнути ближче, але я встигаю відсторонитися.

Занадто страшно зробити цей крок до кінця.

— Добраніч, — шепочу я і майже біжу вгору по сходах, відчуваючи, як обличчя горить.

Я не озираюся.

Вбігаю у свою кімнату, притискаюся спиною до дверей і важко дихаю. Серце шалено калатає.

Я вмикаю світло і раптом помічаю на тумбочці біля ліжка білий прямокутник. Чужорідний. Недоречний. Лист. Знову.

Мов удар нижче пояса. Мій шлунок стискається від поганого передчуття. Я вже знаю, що нічого доброго там не буде.

Я підходжу ближче, тремтячими руками беру конверт. Папір холодний. На ньому немає імені, лише знайомий запах тютюну, який я відчула в попередньому посланні.

Запах загрози.

Я розриваю папір. Різко. Майже зі злістю.

«Ти танеш від його слів, Ліє? Даремно. Не довіряй Марку Войцеховському. Він рятує не тебе, а свою вигоду. Якщо не віриш — заглянь у сейф у його кабінеті. Там лежать документи, які пояснять, чому ти стала його дружиною насправді. Подивися на цифри в папці "Атлант" і спитай себе — чи варта твоя любов його мільярдів?»