Глава 30. Лія

Машина зупиняється перед входом до «Елізіуму», і на мить мені хочеться наказати водієві розвернутися і їхати геть.

Скляний фасад ресторану сяє теплим світлом, віддзеркалюючи нічне місто. Дорого, бездоганно, показово. Саме такі місця завжди змушували мене почуватися чужою — ніби я випадково потрапила на чужий бал без запрошення.

Моє серце калатає об ребра так сильно, що, здається, його звук чутно за межами моїх грудей.

Я відчуваю кожен удар, кожен поштовх крові у скронях. Долоні трохи вологі, і я непомітно стискаю пальці, змушуючи себе зібратися.

Я востаннє поправляю поділ червоної сукні, перевіряю, чи не розмазалася помада, і роблю глибокий вдих.

Червона. Зухвала. Та, що кричить: я тут не випадково. Я згадую, як довго вагалася перед дзеркалом, перш ніж обрати саме її. І як вирішила: якщо вже грати — то на повну.

Сьогодні я сама.

І це лякає більше, ніж присутність будь-кого.

Ми домовилися з Марком, що я приїду пізніше — для ефекту.

Він сказав це легко, ніби мова йшла про дрібну деталь. Але я розумію: у його світі ефект — це зброя.

Але зараз, стоячи перед скляними дверима ресторану, я відчуваю себе так, ніби виходжу на арену до левів.

Я змушую себе випрямити спину, підняти підборіддя і зробити крок уперед. Назад шляху вже немає.

Як тільки я входжу, я бачу його.

Зал наповнений м’яким світлом, дзвоном келихів, приглушеним сміхом. Але для мене все це зникає в одну мить. Марко стоїть у центрі зали, розмовляючи з високим сивим чоловіком.

Він тримається так, ніби цей простір належить йому за правом народження. Спокійний, зібраний, небезпечно впевнений. Він виглядає бездоганно, як справжній володар цього вечора.

І я раптом усвідомлюю: поруч із ним або стають сильнішими — або зникають.

Помітивши мене, він на секунду замовкає, і в його очах спалахує щось настільки інтенсивне, що в мене підкошуються ноги.

Це не просто здивування. І не просто захоплення. Це щось глибше. Щось, від чого хочеться втекти — і водночас підійти ближче.

Він підходить до мене, не зводячи очей.

Його кроки впевнені, повільні. Я відчуваю на собі чужі погляди, але зараз вони для мене не існують.

— Ти виглядаєш неймовірно, — шепоче він, беручи мою руку.

Його голос майже нечутний, але від нього по шкірі пробігає тремтіння.

Його долоня тепла і суха, і цей дотик миттєво стає моїм якорем. Я чіпляюся за це відчуття, як за рятівне коло.

— Я зараз зомлію або вирву, — так само тихо відповідаю я, намагаючись тримати посмішку.

Моя усмішка трохи напружена, але справжня.

— Тільки не на мої туфлі, — іронічно підморгує він, і я нарешті роблю повноцінний вдих.

Його легкість — як дозволена слабкість. І я вдячна йому за неї.

Він підводить мене до компанії. Його рука на моїй спині — ненав’язлива, але захисна.

— Містере Вайс, дозвольте представити вам мою дружину, Ліану. Ліє, це містер Адріан Вайс, сподіваюся, що наш майбутній партнер із Лондона.

Слово дружина звучить у його вустах несподівано природно. Адріан Вайс цілує мою руку, розсипаючись у компліментах. Його погляд уважний, оцінюючий, але без хижацтва.

Я щось відповідаю англійською, намагаючись не збитися. Слова лягають рівно, вимова чиста — і я ловлю на собі короткий погляд Марка. Схвальний. Уважний. Все йде добре, поки я не відчуваю на собі погляд, що обпікає ненавистю.

Мов лезо по шкірі.

Дмитро та Ірина стоять за два кроки від нас. Їхня присутність псує повітря. Дмитро виглядає так, ніби щойно проковтнув лимон. Його самовпевненість тріщить по швах. Його погляд бігає по моїй сукні, по моєму кольє, по руці Марка, яка тепер владно лежить на моїй талії.

І кожна деталь бісить його сильніше за слова. Ірина ж не приховує презирства. Її губи стискаються в тонку лінію.

— О, Ліано, яка зустріч, — голос Ірини звучить як скрегіт металу. — Не очікувала побачити тебе тут. Здається, ти ще місяць тому шукала роботу в дешевих конторах, а тепер... червоний шовк? Тобі не здається, що це занадто претензійно для твого походження?

Її слова спеціально вимовлені голосно — для публіки.

Я відчуваю, як пальці Марка ледь помітно стискаються на моїй талії. Попередження. Підтримка. Готовність втрутитися. Але це мій зірковий час. І я не буду пасти задніх. Я вдихаю — повільно, свідомо.

— Ірино, — я повертаюся до неї з холодною, але бездоганною посмішкою. — Червоний колір — це символ перемоги. А щодо претензійності... дивно чути це від жінки, чия сукня з минулорічної колекції. Чи у Гриненка справи йдуть настільки погано?

Моя відповідь звучить рівно. Навіть занадто. Ірина червоніє від люті, а Дмитро робить крок уперед, звертаючись прямо до мене.

Його погляд — суміш злості й розгубленості.

— Ліє, ти хоча б знаєш, на чиї гроші куплений цей «образ»? — шипить він. — Ти граєш у небезпечну гру. Марко просто використовує тебе, щоб підібратися до мене. Ти ж знаєш, що він ніколи не бере те, що йому не приносить прибутку.

Колись ці слова змусили б мене сумніватися. Але не зараз. Я дивлюся прямо в очі чоловіку, якого колись кохала, і раптом розумію, наскільки він дрібний. Не страшний. Не сильний. Просто дрібний.

— Дмитре, — несподівано вступається Марко і його голос звучить напрочуд рівно. — Різниця між тобою і мною у тому, що я знаю ціну речам, які мені належать. А ціну людям, які поруч, тим паче. А ти — втратив найцінніше, навіть не помітивши цього.

Його слова падають важко. Без крику. Без емоцій. Марко ледь помітно піднімає брову, явно вражений своєю відповіддю. Він і сам не очікував, що скаже саме так. Я задоволено всміхаюся. "Найцінніше“ — це про мене.

— Ходімо, люба, — каже він, ігноруючи остовпілого Дмитра. — Містер Вайс хотів обговорити з тобою архітектуру нових кварталів. Він чув, що в тебе є свіжі ідеї.

І в цю мить я розумію: він не просто захищає. Він показує.

Коли ми відходимо, я відчуваю, як адреналін нарешті відпускає мене. Ноги трохи тремтять.