Глава 29. Марко

Робота — це єдине місце, де я завжди відчуваю повний контроль. Тут немає емоцій, лише цифри, стратегії та холодний розрахунок.

Саме тому я затримуюся тут довше, ніж потрібно. Кабінет — мій бункер. Товсті стіни, приглушене світло, панорамне вікно, за яким місто здається слухняним механізмом. Усе підпорядковане правилам. Усе працює, якщо знаєш, куди натиснути.

Але сьогодні навіть звіти про прибутки не допомагають мені зосередитися.

Рядки зливаються, цифри втрачають чіткість, а знайоме відчуття задоволення від контролю вислизає, мов пісок крізь пальці. Я ловлю себе на тому, що перечитую один і той самий абзац уже втретє — і не запам’ятовую жодного слова.

Перед очима весь час постає Лія в тій червоній сукні.

Колір, який не мав їй пасувати. Колір виклику, небезпеки, відкритої гри. Але вона виглядала в ньому не як хижачка — швидше як людина, яку випадково кинули в центр чужої шахової партії.

Те, як вона зніяковіла під моїм поглядом. Не грала. Не намагалася справити враження. Просто слухала, відповідала, усміхалася — так, як не вміють ті, хто щось приховує. І саме це мене збивало з пантелику.

Я поправляю манжети смокінга, дивлячись на годинник.

Рух механічний, відпрацьований до автоматизму. Як і все в моєму житті. Костюм ідеально сидить, але я відчуваю легке напруження під шкірою — ніби він став тісним саме сьогодні.

За годину в ресторані «Елізіум» розпочнеться вечеря.

Місце вибране не випадково: закритий зал, правильна акустика, жодного зайвого погляду. Ідеальна сцена для тих, хто звик домовлятися не лише словами.

Це не просто їжа. Це поле бою.

І я завжди заходжу на нього першим. Завжди з чітким планом і кількома запасними сценаріями.

Містер Адріан Вайс, великий інвестор із Лондона, хоче подивитися на нас у неформальній обстановці. Для таких, як він, деталі важливіші за цифри. Як ти тримаєш виделку. Кому дивишся в очі. Кого представляєш як партнера, а кого — як аксесуар.

Там буде Дмитро Гриненко, який зі шкіри геть лізе, щоб вислужитися перед британцем, і ще пара акул бізнесу, які мріють відірвати свій шматок пирога.

Я знаю кожного з них. Їхні слабкості, борги, страхи. Дмитро — особливо. Він завжди думає, що контролює ситуацію, коли насправді лише реагує.

І там буде Лія.

Думка про це стискає щось у грудях — різко й несподівано.

Моя головна зброя і, як я починаю усвідомлювати, моя найбільша слабкість. Найгірше поєднання з можливих. І водночас — найнебезпечніше.

Двері кабінету різко відчиняються. Звук розрізає повітря, мов лезо, вириваючи мене з думок. Без стуку. Таке дозволено лише одній людині в цій будівлі. На таке наважується лише Андрій, мій начальник служби безпеки та особистий помічник, якому я довіряю більше, ніж собі.

Він ніколи не приходить без причини. І ніколи — з порожніми руками. Він виглядає так, ніби щойно побачив привида. Обличчя напружене, плечі трохи підняті, щелепи стиснуті. Андрій не з тих, кого легко вибити з рівноваги.

У руках — товста тека з паперами.

Стара, потерта. Такі не використовують для дрібниць.

— Марку Станіславовичу, ви маєте це побачити, — його голос звучить неприродно сухо.

Я чую в ньому стриману тривогу. І це насторожує більше, ніж будь-яка паніка.

— Андрію, у мене зустріч через годину. Це не може почекати? — я навіть не піднімаю голови від паперів на столі.

Контроль. Навіть зараз.

— Ні. Це стосується вашої дружини… і Гриненка. Я почав копати глибше... і знайшов те, чого не було в офіційних архівах, коли ми перевіряли її після весілля.

Я завмираю. Усередині щось клацає — як перемикач, що переводить мене в інший режим. Він кладе теку переді мною. Повільно. Обережно. Ніби боїться, що вона справді може вибухнути.

Я неохоче відкриваю її, пробігаю очима перші рядки, а потім завмираю.

Світ навколо звужується до кількох сторінок.

Мій пульс, завжди стабільний, раптом збивається з ритму.

Неприпустимо. Але факт. Я перегортаю сторінку, ще одну… І з кожною новою сторінкою реальність стає все менш знайомою. 

— Цього не може бути, — шепочу я, відчуваючи, як повітря в кабінеті стає занадто густим. — Це помилка. Перевір ще раз.

Я майже сподіваюся, що він зараз скаже «так».

— Я перевірив тричі, Марку. Усе сходиться. Це не просто збіг обставин.

Його голос рівний. Остаточний. Я дивлюся на фотографію Лії, прикріплену до справи. Звичайне фото. Занадто звичайне для того, що я щойно побачив у документах.

Моя дружина.

Слово раптом набуває іншої ваги. Жінка, яку я вважав «випадковою жертвою» Дмитра, яку я витягнув із прірви задля власної гри. А що, якщо це була не прірва? А що, якщо це був вхід?

— Виходить, вона... — я не можу договорити.

Рідко коли мені бракує слів.

У голові не вкладається. Якщо це правда, то весь наш шлюб, уся моя стратегія — це величезна ілюзія. Ілюзія, створена або мною, або проти мене.

Або я — геній, який випадково знайшов скарб, або я — найбільший дурень, якого обвели навколо пальця.

І обидва варіанти однаково небезпечні.

— Іронія в тому, — додає Андрій, нахиляючись до столу, — що вона сама про це, схоже, навіть не здогадується. Поки що.

Це «поки що» повисає між нами, мов попередження. Я різко закриваю теку, накриваючи її долонею, ніби вона може вибухнути.

Рішення приймається миттєво.

— Слухай мене уважно, — мій голос стає крижаним, я вмикаю режим максимальної безпеки. — Ці папери не мають вийти за межі цього кабінету. Жодної копії, жодного натяку. 

— Зрозумів, — киває Андрій.

Без запитань. Як завжди.

— Я маю дізнатися правду сам. Я спостерігатиму за нею сьогодні ввечері. Кожен її жест, кожне слово під час зустрічі з Вайсом і Гриненком тепер мають зовсім інше значення.

Тепер це не просто вечеря. Це допит без запитань. Я підводжуся, відчуваючи дивну суміш азарту та тривоги. Почуття, яке я не відчував уже дуже давно.