Глава 28. Лія

Червона сукня лежить на ліжку, ніби кинутий виклик усьому моєму минулому.

Вона занадто яскрава для жінки, яка звикла бути непомітною. Занадто смілива для тієї, що ще недавно збирала своє життя по уламках. Я дивлюся на неї кілька секунд, ніби вона може вкусити, ніби це пастка, у яку я добровільно маю зайти.

Шовк переливається під світлом люстри, і я відчуваю, як тремтять пальці, коли торкаюся тканини.

Матерія холодна, гладка, впевнена в собі — зовсім не така, як я. У пам’яті спливає інше дзеркало, інша кімната, інша я — у простій сукні, з валізою біля ніг і словами Дмитра, що досі дзвенять у вухах, хоч я давно намагаюся їх заглушити.

Це не просто одяг. Це обладунки, які вибрав для мене Марко.

І в цьому є щось лякаюче. Він бачить у мені те, чого я сама ще боюся торкнутися. Силу. Виклик. Право стояти поруч — не нижче, не в тіні.

Коли я нарешті застібаю тонку блискавку на спині та дивлюся в дзеркало, я ледь пізнаю себе.

Рухи стають повільнішими, ніби я даю собі час звикнути до нової форми. До нової лінії плечей. До прямішої постави. Моє відображення дивиться на мене уважно, майже з викликом.

Сукня облягає фігуру, як друга шкіра, відкриваючи плечі та підкреслюючи кожен вигин.

У цьому немає вульгарності — лише впевненість, яку я ще не навчилася носити, але вже відчуваю її вагу. Вперше за довгий час я не хочу сховатися.

Я більше не та розгублена дівчина, яку Дмитро виставив за двері з однією валізою.

Ця думка звучить у мені, як клятва. Як обіцянка самій собі, яку я боюся зламати, але ще більше боюся не дати.

Двері спальні прочиняються, і на порозі з’являється Марко.

Я не обертаюся одразу. Чую лише його кроки, стримані, впевнені, і відчуваю, як повітря в кімнаті змінюється, стає густішим.

Він навіть в домашньому одязі бездоганний і холодний, але як тільки його погляд зустрічається з моїм відображенням, цей холод миттєво випаровується.

Я бачу це у дзеркалі — коротку паузу, майже непомітну, але справжню. Ту мить, коли стратег мовчить, бо слова зайві.

Він завмирає на кілька секунд, просто милуючись.

І ці секунди тягнуться довше, ніж будь-які компліменти. Вони змушують мене вдихнути глибше.

Він повільно підходить ззаду. Його присутність відчувається ще до дотику — теплом, напругою, впевненістю.

Його руки лягають мені на плечі, а потім сковзають нижче, зупиняючись на талії.

Я мимоволі напружуюся, а потім дозволяю собі видихнути. Його дотик не вимагає, не тисне. Він просто є.

Він не обіймає міцно, лише позначає свою присутність, але цей жест здається інтимнішим за будь-який поцілунок. У ньому — захист. Претензія. Обіцянка, яку він ще не озвучив.

— Я знав, що вона тобі пасуватиме, — його голос звучить низько, прямо над моїм вухом. — Але я не очікував, що ти затьмариш собою все в цьому будинку. Завтра ти будеш найгарнішою, Ліє. Ніхто не зможе відвести погляд.

Слова осідають у мені повільно, мов теплий напій, і водночас палають, мов вино. Я не звикла, щоб на мене дивилися так — без оцінювання, без сумнівів.

Я відчуваю, як щоки починають палати. Усередині борються дві частини мене: та, що хоче повірити, і та, що боїться знову впасти.

Я ніяковію, не знаючи, куди подіти руки, і просто дивлюся на наші відображення. Він — зібраний, сильний, небезпечний. Я — тендітна лише зовні. Разом ми виглядаємо так, ніби нас спеціально поставили поруч.

Ми виглядаємо як ідеальна пара з обкладинки журналу, але всередині мене все ще тремтить маленька налякана дівчинка. Вона шепоче: «Не довіряй. Не розслабляйся. Пам’ятай».

— Дякую, — шепочу я.

Раптом тишу розрізає різкий звук його телефону.

Звук повертає нас у реальність — холодну, ділову, без пауз.

Марко зітхає, незадоволено зціпивши зуби, і кидає погляд на екран. Я бачу, як він внутрішньо переключається, як особисте знову поступається місцем грі.

— Це з офісу, терміново щодо завтрашнього тендеру, — він неохоче відпускає мою талію. — Мені треба відповісти. Побачимося…

Я киваю, і він виходить, уже на ходу перемикаючись на діловий тон. Його спина знову стає бронею.

Залишившись одна, я роблю глибокий подих. Хочу переодягтися в домашнє, але на порозі кімнати помічаю Ольгу Дмитрівну. Вона тут, як завжди, наче частина цього дому, його тінь і його опора.

Вона стоїть, витончено тримаючи келих з водою, і спостерігає за мною.

Її погляд уважний, проникливий, без осуду.

— Ти красуня, Ліє, — тихо каже вона. Це не комплімент для галочки. Це констатація. А потім, помітивши мою напруженість, додає: — Я не завадила? 

— Ні, проходьте, — я кволо всміхаюся. Жінка робить кілька кроків у кімнату.

— Я бачу, як тобі важко. Важко просто стояти поруч із ним і не чекати удару в спину.

Я зупиняюся, здивована її проникливістю. Мене рідко читають так легко.

— Це так помітно? — питаю я, опускаючи очі. — Справді важко. Дмитро розбив мені серце не просто зрадою, він розтоптав мою віру в людей. Я дуже хочу вірити, що з Марком усе буде по-іншому, але... страх сильніший.

Ольга підходить ближче і кладе руку мені на передпліччя. Її дотик теплий, заземлюючий. Її жест не схожий на владність сина, він сповнений жіночої солідарності. Так торкаються ті, хто теж колись боявся.

— Марко не святий, — каже вона серйозно. — Він стратег. Але він ніколи не б'є своїх. Якщо він впустив тебе у своє життя, він буде стояти за тебе горою. Дай собі час, дитино. Не обов'язково стрибати у вогонь одразу.

Її слова не обіцяють казки. Вони обіцяють ґрунт під ногами.

— Дякую, — я вдячно посміхаюся їй.

І вперше за довгий час це не натягнута усмішка.

Її підтримка зараз — це саме те, що тримає мене на ногах.

Наступний день на роботі тягнеться нескінченно.

Годинник ніби знущається, рухаючись уперед із нестерпною повільністю. Я намагаюся зосередитися на кресленнях, але лінії розпливаються перед очима. Думки вперто повертаються до вечора, до червоної сукні, до погляду Марка.