Глава 27. Марко

Я стою біля вікна кабінету, спостерігаючи за тим, як вечірні тіні повзуть по саду. Вони лягають на доріжки, дерева, лави — ніби хтось повільно стирає день гумкою. У руці — склянка з віскі, але я майже до неї не торкаюся. Алкоголь зараз був би зайвим. Мені потрібна холодна голова.

Усі мої думки зайняті завтрашнім вечором. Я прокручую його, мов шахову партію: хто де сидітиме, хто що скаже, в який момент Дмитро зрозуміє, що контроль вислизає з його рук. Це має бути тріумф. Не показовий — справжній. Момент, коли Дмитро Гриненко збагне, що програв не просто бізнес-актив, не просто позицію на ринку, а щось набагато цінніше. Те, що він вважав своїм назавжди.

І чомусь у центрі цього сценарію — не я, не компанія, не цифри. А Лія.

Почувши тихий стукіт, я обертаюся. У дверях стоїть Лія. Вона виглядає втомленою після робочого дня — плечі трохи опущені, погляд не такий зосереджений, як зранку. Але саме ця її природна крихкість щоразу змушує мої захисні бар’єри давати тріщину. Вона не просить захисту — і саме тому мені хочеться його дати.

— Що скажеш? — кажу я, намагаючись, щоб голос звучав просто приязно, без металу, який так легко в нього проривається. — Як тобі сукня? Сподобалася?

Я ловлю себе на тому, що затримую погляд на її обличчі довше, ніж потрібно. Я особисто обирав ту сукню. Не тому, що хотів когось вразити. А тому, що знав: червоний — це не про виклик. Це про силу. Глибокий, насичений відтінок, який мав підкреслити її шкіру і змусити всіх чоловіків у залі забути, як дихати. І Дмитра — в першу чергу.

— Я ще не дивилася сукню, Марку, — вона робить крок уперед, і я бачу, що її пальці тремтять, хоча вона намагається цього не показати. Потім вона простягає мені зім’ятий аркуш паперу. — Я знайшла це на тумбочці.

Мій внутрішній радар миттєво спрацьовує. Так не мало бути. У цьому домі все під контролем. Завжди.

Я беру записку. Коротке речення б’є в очі, мов лезо:

«Спитай його чому йому була потрібна саме жінка Гриненка».

Мене прошиває холодний гнів. Не страх — ні. Страх я давно навчився вимикати. Це чистий, концентрований гнів на те, що хтось наважився порушити межі мого простору. Моєї території. Моєї гри.

Хтось у цьому будинку грає проти мене — і робить це брудно.

— Що це за нісенітниця? — я зминаю папір у долоні, стримуючи бажання розірвати його на шматки. — Ліє, я не знаю, хто це підкинув, але це явна провокація.

Я уважно стежу за її реакцією. Вона не кричить. Не звинувачує. Вона просто думає, що тут могло статися.

— У цьому будинку не так багато людей, Марку, — тихо каже вона.

І в цих словах немає істерики. Лише логіка. Та сама, за яку я її поважаю. І яка зараз працює проти мене.

— Ходімо.

Я беру її за руку — не грубо, але впевнено — і веду до вітальні. Відчуваю, як її тіло на мить напружується, а потім підлаштовується під мій крок. Я майже впевнений, чиїх це рук справа.

Аліса завжди була занадто гострою на язик і надто відданою «сімейним інтересам», як вона їх розуміла. Для неї сім’я — це система. А Лія в цій системі поки що чужорідне тіло.

Ми знаходимо Алісу на терасі. Вона гортає журнал, закинувши ногу на ногу, виглядаючи максимально безтурботно. Моя мати, Ольга Дмитрівна, сидить поруч із чашкою чаю — спокійна, зібрана, як завжди, коли ситуація починає пахнути скандалом.

— Алісо, поясни мені, що це робило в кімнаті Лії? — я кидаю зім’яту записку на стіл перед нею.

Сестра повільно відкладає журнал. Занадто повільно. Дивиться на папір, потім на нас. Її обличчя — маска щирого здивування, відшліфована роками світських прийомів.

— Марку, ти про що? Яка записка? Я цілий день була в місті з подругами, повернулася годину тому.

— Не бреши, — мій голос стає тихішим. Ті, хто мене добре знає, розуміють: це вже крайня межа роздратування.

— Синку, що сталося? — втручається мати, беручи записку до рук. По мірі того, як вона читає, її брови піднімаються все вище. — Боже мій… Марку, це жахливо. Хто міг таке написати? Це ж пряма образа нашої родини.

Вона переводить погляд на Алісу, потім на мене. — Я особисто перевірю всіх служниць. Проте, чесно, навіть не уявляю, хто це міг підкинути. Всі люди працюють в нас багато років.

Я дивлюся на Алісу. Вона витримує мій погляд. Спокійно. Майже з викликом. Якщо вона бреше — то бездоганно. Якщо ні… значить, щур десь глибше, ніж я думав.

— Чекатиму на новини, — кидаю я різко й, кивнувши Лії, виводжу її назад у коридор.

Ми зупиняємося біля сходів. Тут тихо. Занадто тихо для розмови, яка ось-ось відбудеться. Лія дивиться на мене, і в її очах я бачу те саме питання, яке було в записці. Вона не озвучує його — і це робить його ще важчим.

— Ліє, подивися на мене, — я стаю так, щоб вона не могла відвести погляд. — Між нами немає таємниць щодо того, чому ми це затіяли. Ти хотіла повернути гідність і помститися Дмитру. Мені потрібна була стабільна репутація і союзник, якому я можу довіряти. Ми обоє знали умови.

Я говорю чітко, майже діловим тоном. Це мій щит. Але навіть він уже не ідеальний.

Вона повільно киває.

— Так. Я знаю. Це був бізнес-план.

Це слово — був — відгукується в мені несподівано болісно.

Я роблю крок ближче, порушуючи ту невидиму лінію, яку сам же й провів у перший день нашого знайомства. Тепер вона здається мені штучною. Непотрібною.

— Був. Але я хочу, щоб ти знала одну річ. Те, що почалося як розрахунок, для мене вже давно перестало ним бути. Я захотів більшого, ніж просто допомога одне одному у важкий період життя.

Я бачу, як вона затамувала подих. Як її плечі ледь помітно підіймаються. Вона слухає. По-справжньому.

— Я не тисну на тебе, — продовжую я м’якше. — Я не Дмитро, я не збираюся володіти тобою як трофеєм. Але я не хочу, щоб якась безглузда записка зруйнувала те, що між нами з’являється. Просто… повір мені. Хоча б один вечір.

Лія мовчить. Але вона не відсторонюється. Не робить крок назад. Це вже маленька перемога, і я дозволяю собі її зафіксувати.