Глава 26. Лія

Я сиджу на краю величезного ліжка в гостьовій спальні, обхопивши коліна руками. Матрац підо мною м’який, занадто м’який, ніби намагається втягнути в себе, змусити розслабитися — а я не можу. Спина напружена, плечі зведені, дихання неглибоке. У кімнаті панує напівтемрява, лише місячне світло розрізає простір, висвітлюючи дорогий килим і важкі штори. Усе тут чуже, бездоганно підібране, як декорації для життя, в якому мені ще належить навчитися дихати. На моїх губах досі пече — привид того поцілунку, який щойно стався внизу. Не біль, не солодкість — радше пам’ять тіла, яке відмовляється забувати.

Це не мало бути так. Ми домовлялися про гру. Про фіктивні посмішки для камер і холодний розрахунок. Про чіткі межі, які не можна перетинати. Але коли Марко притиснув мене до себе, світ навколо перестав існувати. Він зник раптово, ніби хтось вимкнув звук і світло. Його тепло було реальним. Не показним, не демонстративним — справжнім. Його руки — не владними, а... прохальними. Вони не брали — чекали відповіді. І це лякало більше, ніж будь-який натиск.

Він мені подобається. Це усвідомлення б’є під дих сильніше за будь-яку образу Дмитра. Воно різке, непрошене, але чесне. І саме тому небезпечне.

 Але щоразу, коли я дозволяю собі закрити очі й уявити майбутнє з Марком, пам'ять підсовує мені картинки з минулого. Не одразу — спершу обережно, майже ніжно, а потім усе чіткіше.

 Я згадую, як Дмитро теж колись дивився на мене з обожнюванням. Як його руки були такими ж теплими. Як слова звучали так само впевнено. Як обіцяв захистити. Як казав, що я — його все. А потім він так само легко розтоптав моє життя, забравши все до останньої копійки. Без жалю. Без пояснень.

Чи маю я право знову відкрити серце? Це питання не має відповіді, але воно не дає спокою. Чи Марко — це просто ще один стратег, який бачить у мені лише зручний інструмент для своєї репутації та помсти? І якщо так — чи зможу я вчасно це зрозуміти?

Ранок зустрічає мене звичною метушнею маєтку Войцеховських. Кроки прислуги, дзенькіт посуду, приглушені голоси — усе це створює ілюзію нормальності. Я швидко одягаюся — вчорашній костюм став моєю бронею. Тканина щільна, знайома, вона повертає відчуття контролю.

 Сьогодні у мене важливий день в офісі. Робота в архітектурному бюро — це єдине місце, де я відчуваю себе не «дружиною мільйонера», а Ліаною Ковальчук. Без титулів. Без чуток. Без ролей.

День проходить у шаленому ритмі. Креслення, обговорення з керівником, правки. Я занурююся в цифри, лінії, пропорції, дозволяючи мозку працювати без емоцій. Колеги дивляться на мене по-іншому — хтось із заздрістю, хтось із підозрою після новин про моє раптове заміжжя. Я ловлю ці погляди краєм ока, але не реагую.

 Я намагаюся ігнорувати плітки. Коли я занурююся в роботу над проєктом ландшафту, світ стає чітким і зрозумілим. Тут усе піддається логіці. Тут немає місця для емоційних гойдалок.

Але вечір неминуче повертає мене додому. До цього дому. До ролі, від якої не втекти.

Світло в холі маєтку завжди здається мені надто яскравим. Воно висвітлює кожен куточок, не залишаючи місця для таємниць. Я скидаю туфлі, відчуваючи, як приємно гудуть ноги, як напруга повільно сповзає вниз, залишаючи втому.

— Ти знову пізно, — голос Марка лунає з напівтемряви вітальні.

Я здригаюся. Не від страху — від несподіванки. Він стоїть у дверях, розслабивши вузол краватки, з келихом віскі в руці. Світло торкається лише частини його обличчя, залишаючи інше в тіні. Його погляд важкий і занадто уважний.

— Робота не знає розкладу, Марку, — відповідаю я, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Ти сам казав, що дружина Войцеховського має бути бездоганною в усьому.

Він киває і повільно підходить до мене. Кожен його крок відлунює всередині. Відстань між нами скорочується, і я відчуваю це не тільки тілом — повітря стає густішим.

— Ласкаво прошу додому, — каже тихо. Я киваю.

— Дякую.

— Ірина знову дзвонила Алісі, — каже він тихо. — Питала про «нас». Вона досі впевнена, що наш шлюб — це цирк.

Його слова звучать спокійно, але я відчуваю напругу під ними.

— Хіба це не так? — я піднімаю підборіддя. — Ми ж домовилися: формальність, репутація...

Його пальці раптом торкаються моєї щоки. Легко, майже обережно, але цього достатньо, щоб думки збилися.

— А якщо я більше не хочу, щоб це був цирк, Ліє? — його голос стає хрипким.

Я хочу відійти, але ноги не слухаються. Мить тягнеться занадто довго.

— Марку, це… — починаю я, але він перебиває мене.

— Сьогодні ввечері мені прийшло повідомлення від твого колишнього. Дмитро хоче зустрітися. Зі мною. Офіційно — по бізнесу. Але ми обидва знаємо, що він шукає слабке місце. Він хоче знати, чи справді ти зі мною.

Він відходить до вікна і додає, не обертаючись. Його спина напружена.

— Іди відпочивай. За годину вечеря. Завтра буде важкий день. І… Ліє? Одягни ту червону сукню, що чекає на тебе в твоїй кімнаті. Дмитро має зрозуміти, що він втратив назавжди. Ми ж заради цього все затіяли, правда?

В його очах блищить майже юнацький захват. Небезпечний. Захоплений. Я усміхаюся — механічно, майже правильно.

Піднімаюся до себе, але серце калатає так, ніби я щойно пробігла марафон. Сходи здаються довшими, ніж зазвичай. Кожен крок — важчий. Зачиняючи двері спальні, я помічаю на ліжку сукню в чохлі, а на тумбочці конверт без підпису. Серце пропускає удар. Відкриваю його, думаючи, що це щось миле. Натомість читаю:

«Ти думаєш, він тебе рятує? Марко Войцеховський ніколи не робить нічого просто так. Спитай його чому йому була потрібна саме жінка Гриненка».

Папір тремтить у моїх пальцях. І я вперше по-справжньому розумію: гра тільки починається.