Глава 25. Марко

Після вечері дім знову стає надто великим і надто тихим. Тиша тут особлива — не заспокійлива, а насторожена. Вона прилипає до шкіри, осідає в грудях, змушує прислухатися до кожного шурхоту, кожного далекого кроку за стіною.

Я ненавиджу ці моменти — коли кожен розходиться по своїх кімнатах, а в повітрі зависає недомовлене. Те, що не прийнято виносити на стіл разом із хлібом і виделками.

Я виходжу на терасу. Двері тихо зачиняються за спиною, відсікаючи світло і голоси. Холодне повітря різко торкається обличчя, наповнює легені, трохи приводить до тями, але не остуджує думки.

Перед очима знову постає Лія — її розгублений погляд, різкий рух, коли з’явилася Аліса. Те, як вона відстрибнула, ніби між нами не було нічого, окрім забороненого.

Ніби вона злякалася не сестри, а самої близькості між нами.

Поцілунок був помилкою.

Я звик думати так про все, що виходить за межі плану.

Ні.

Самообманом було б так думати.

— От чорт…

— Сам із собою розмовляєш? — голос Аліси лунає позаду.

Я не обертаюся одразу. Даю собі кілька секунд, щоб знову стати «нормальним».

— Чого тобі? — питаю сухо.

Вона виходить на терасу, спирається на поручні поруч зі мною.

— Хотіла перевірити, чи ти все ще злий, — з усмішкою каже вона. — Судячи з обличчя — так.

— Ти переходиш межі, — кажу спокійно, але кожне слово відточене. — І знаєш це.

Аліса знизує плечима.

— Я просто не люблю, коли від мене щось приховують. Особливо в моєму ж домі.

Я різко повертаюся до неї.

— У цьому домі є речі, які тебе не стосуються. І Лія — одна з них.

Вона на мить серйознішає.

— Ти захищаєш її, — повільно каже. — В чого ж тоді тут на самоті, а не з новою жінкою? Знову тікаєш від всього? 

Я не обертаюся одразу. Дивлюся в темряву саду, де ліхтарі ріжуть ніч вузькими смугами світла.

— Я дихаю, — відповідаю сухо. — Спробуй колись.

Чую, як вона тихо хмикає. У темряві її обличчя здається різкішим, ніж зазвичай, майже загостреним — тіні підкреслюють знайомі риси, але роблять їх чужими.

— Знаєш, — починає вона ніби між іншим, надто легко, — твоя Лія якась… дивна.

Я повільно повертаю голову. Не різко — навмисно повільно, даючи їй зрозуміти, що вона ступила на слизьку поверхню.

— Обережніше з формулюваннями.

Аліса всміхається кутиком губ. Та усмішка не тепла — випробувальна.

— Я серйозно. Вона занадто правильна. Занадто тиха. Такі або святі, або дуже добре вміють прикидатися.

В її голосі немає прямої агресії, але я чую підтекст. Мій внутрішній спокій тріскає, як тонке скло.

— Ти щось конкретне хочеш сказати? — мій голос рівний, але всередині вже напружено, мов струна.

— Хочу. — Вона дивиться просто, не відводячи погляду. — Сьогодні Іра питала про тебе.

Я завмираю на частку секунди. Рівно настільки, щоб не видати реакцію тілом, але достатньо, щоб усе всередині стиснулося.

— Іра? — перепитую. — В якому сенсі «питала»?

— У прямому. Цікавилася, як ти, чи правда, що ти одружився, бо вона думає, що це фейк…  

Ім’я лягає між нами важким каменем.

Я повільно видихаю, дозволяючи холоду нічного повітря трохи заглушити спогади, які я не запрошував.

— Ти досі з нею спілкуєшся?

— Ми не подруги, якщо ти про це, — знизує плечима Аліса. — Просто опинилися в одній компанії. Світ тісний, Марку.

— Мені це не подобається, — кажу прямо, без спроб пом’якшити тон.

Вона хмикає, ніби саме цього й чекала.

— Ти ж не збираєшся вказувати мені, з ким говорити?

Я роблю крок ближче. Не загрозливо — попереджувально. Скорочую дистанцію рівно настільки, щоб вона відчула серйозність.

— Ні. Я не забороняю тобі ні з ким спілкуватися. Але якщо Іра або хтось іще з твого кола вирішить лізти в моє життя… — я роблю паузу, дозволяючи словам осісти, — або шкодити моїй сім’ї, ти зупиниш це одразу. Без «але».

Аліса примружується.

Її погляд уважний, майже оцінюючий.

— Ого. «Моя сім’я»? Ти швидко.

— Достатньо швидко, щоб знати, де проходить межа, — відповідаю холодно. — І раджу тобі її не переходити.

Кілька секунд ми мовчки дивимося одне на одного. Нарешті вона відступає, робить крок назад, ніби визнаючи цю лінію.

— Добре. Я почула. Просто… будь обережний, Марку. Такі жінки не завжди ті, ким здаються.

— А такі поради не завжди доречні, — відрізаю я.

Аліса знизує плечима й іде назад у дім.

Я ще довго стою на терасі, дивлячись у темряву, поки її кроки не зникають зовсім.

Іра.

Навіть ім’я звучить, як щось, що я давно закрив і не збирався відчиняти.

Я повертаюся всередину і майже зіштовхуюся з Лією в коридорі. Світло тут м’якше, тепліше, ніж на терасі, і від цього контраст здається різкішим.

— Пробач, — одночасно кажемо ми.

Вона відступає на крок, ніби дає мені простір. Цей жест різко відгукується всередині — неприємно, боляче.

— Я… йшла по воду, — каже тихо. — Не хотіла заважати.

— Ти не заважаєш, — відповідаю швидше, ніж планував.

Між нами повисає тиша. Не напружена — крихка. Така, яку легко зруйнувати одним зайвим словом.

— Аліса… — Лія вагається, зводячи пальці разом. — Вона, здається, не дуже рада мені.

— Аліса не дуже рада більшості людей, — кажу спокійно. — Не бери на себе.

Вона киває, але я бачу — сумнів нікуди не зник. Він живе в її погляді, в напруженій поставі.

— Там, раніше… — починає вона і зупиняється. — Я розгубилася.

Я роблю крок ближче. Не торкаюся. Даю їй можливість відійти, якщо захоче.

— Тобі не потрібно було нічого пояснювати, — кажу тихо. — Це моя родина і я сам усе владнаю.

Вона дивиться на мене уважно. Так, ніби зважує — слова чи дії, обіцянку чи здатність її виконати.

— Марку… те, що сталося…

— Це не було випадково, — перебиваю. — І я не збираюся робити вигляд, що нічого не відчув.