Глава 24. Лія

Його губи ще теплі, ще поруч — і світ раптом зникає.

Я відчуваю це не лише шкірою — всім тілом одразу. Наче хтось вимкнув шум, приглушив думки, стер зайві голоси. Повітря між нами густішає, стає майже відчутним, і я ловлю себе на тому, що дихаю повільніше, ніж зазвичай, ніби боюся зруйнувати цю крихку мить.

Я стою, притиснувшись до Марка, і на кілька секунд майже забуваю, хто я, де ми і чому між нами стільки «але». Є тільки це відчуття — несподіване, живе, таке справжнє, що в грудях щось м’яко стискається. Думки розчиняються. Страхи відступають. Навіть дім, у якому я досі почуваюся гостею, перестає тиснути.

Його рука на моїй талії — не владна, не наполеглива, а тепла й впевнена. Вона ніби тримає мене тут і зараз, не дозволяючи втекти у звичні сумніви. Я відчуваю його подих, близькість, і всередині щось дивно тремтить — не від страху, а від того, що я дозволила собі забутися.

Мені здається, що якби він не відпустив, я б і не змогла зробити крок назад.

У цій думці є щось лякаюче і водночас заспокійливе. Наче я стою на краю, але вперше не думаю про падіння.

— Ого…

Голос з-за спини ріже тишу, мов ножем.

Реальність повертається різко, без попередження. Звук здається надто гучним, неприродним після тієї тиші, в якій ми щойно були.

Я відстрибую від Марка різко, майже болісно, ніби мене впіймали на чомусь забороненому. Серце шалено калатає, щоки палають. Я навіть не одразу наважуюся обернутися.

Відчуття провини приходить раніше за думки. Абсурдне, нелогічне — ніби ми справді зробили щось неправильне. Я машинально випрямляю спину, ніби це може приховати те, що щойно сталося між нами.

Аліса стоїть у дверях, склавши руки на грудях, з тією самою напівусмішкою, яку я вже встигла запам’ятати. В її погляді — не здивування, радше цікавість, приправлена насмішкою.

Її погляд ковзає між нами, затримується трохи довше, ніж потрібно. Я відчуваю себе під мікроскопом, оголеною без жодного слова.

— Мама просила передати, що вечеря готова, — каже вона буденно, але очей з нас не зводить. — Хоча… дивна у вас реакція для подружжя.

Ці слова звучать надто легко, але б’ють точно в ціль.

Я ковтаю повітря, ніби його раптом стало замало.

Горло стискається, легені працюють ривками. Я не готова до цього — не зараз, не після того, як дозволила собі повірити у щось справжнє.

— Ми не ховалися, — автоматично кажу я, хоча сама чую, як невпевнено це звучить.

Мій голос видає мене. Занадто тихий, занадто поспішний.

Аліса пирхає.

— Та ну? Поцілунки нишком, у коридорі… як школярі, чесне слово. — Вона переводить погляд на Марка. — І ще дивніше, що ви живете в окремих кімнатах. Це що, правда всі ці чутки?

Я відчуваю, як земля ніби трохи йде з-під ніг.

Я завмираю.

Ось воно. Те слово, яке висить у повітрі з першого дня.

Воно завжди поруч, навіть коли його не вимовляють. У кожному погляді, у кожній паузі.

— Невже це правда, що ваш шлюб фіктивний?

Слово падає між нами важко, глухо.

Я не знаю, що відповісти. У голові порожньо. Будь-яке слово здається або зрадою, або брехнею, яка занадто швидко розсиплеться. Я дивлюся на Марка, але не встигаю нічого сказати.

Я раптом усвідомлюю, як сильно боюся його відповіді. Не Аліси — його.

Він робить крок уперед.

Його рух різкий, захисний, ніби він інстинктивно стає між мною і небезпекою.

— Досить, Алісо, — його голос різкий, холодний, зовсім не той, що був хвилину тому. — Це не твоя справа. І якщо ти ще раз полізеш туди, де тебе не стосується, ми серйозно поговоримо.

У цих словах немає жодного сумніву. Тільки межа, чітко проведена.

Аліса здивовано піднімає брови.

— Ого. Я просто питаю.

— Не «просто», — відрізає він. — І не питай більше.

У повітрі зависає напруга. Я відчуваю її фізично — ніби щось тисне на груди.

Це мовчання говорить більше за будь-які пояснення.

Аліса кілька секунд мовчки дивиться на брата, потім знизує плечима.

— Як знаєш. Вечеря холоне.

Вона йде, а я ще кілька секунд стою, не рухаючись. Мені ніяково. Не через поцілунок — через усе одразу. Через чужі погляди. Через питання, на які я не маю відповідей.

І через те, що частина мене хотіла, аби нас ніхто не переривав.

За столом ми сідаємо всі разом. Я відчуваю себе трохи не на місці, ніби опинилася не у своїй ролі. Марко мовчазний, Аліса демонстративно зайнята їжею.

Я ловлю себе на тому, що уникаю дивитися на Марка, хоча водночас постійно відчуваю його присутність поруч.

Рятує мама Марка

— Ліє, як у тебе на роботі? — питає вона тепло, ніби нічого дивного не сталося. — Ти казала, що зараз складний проєкт?

Я з полегшенням хапаюся за цю тему, як за рятівне коло.

— Так, але цікаво, — відповідаю, і вперше за вечір щиро усміхаюся. — Ми запускаємо новий напрямок, багато відповідальності, але мені подобається.

Розмова поступово плине далі — спокійна, звичайна. Я киваю, відповідаю, навіть сміюся у потрібних місцях.

І тільки десь усередині все ще живе той короткий момент тиші, тепла і забуття — поцілунок, який на мить стер усі межі.

І від якого вже неможливо просто відмахнутися.