Глава 22. Лія

Другий робочий день пролітає як одна мить.

Я з головою пірнаю в ескізи нового житлового комплексу «Озерний». За великими панорамними вікнами повільно змінюється світло — від холодного ранкового до м’якого післяобіднього, і разом із ним змінюється мій внутрішній стан. Я знову відчуваю той знайомий азарт, коли лінії на екрані перестають бути просто геометрією і починають дихати сенсом.

Звісно, за той час, що я була «просто дружиною», деякі програми оновилися, а тренди змістилися в бік ще більшого мінімалізму, але моє бачення простору нікуди не зникло. Воно лише притихло — як музика, яку ставлять на паузу, але не вимикають. І тепер знову звучить, навіть голосніше, ніж раніше.

Мої ідеї все ще живі, сміливі та, як каже наш провідний архітектор, «з душою».

Це слово — душа — гріє сильніше, ніж будь-який комплімент.

— Ліє, цей акцент на вертикальному озелененні фасаду — це просто знахідка! — хвалить мене колега під час обідньої перерви.

Я усміхаюся, і це усмішка не ввічливості, а щирого задоволення. Усередині ніби щось стає на місце, вирівнюється, перестає боліти. В колективі мене прийняли тепло, без зайвих питань і оцінок, я знову почуваюся своєю, частиною великого механізму, що створює красу.

Я знову професіонал.

Не чиясь тінь. Не чийсь додаток.

Коли робочий день добігає кінця, я виходжу на ганок офісного центру разом із Катею. Вечір повільно опускається на місто, світло ліхтарів відбивається в калюжах після денного дощу. Повітря вечірнього міста приємно холодить обличчя і приносить дивне відчуття спокою — рідкісного, крихкого.

— Ліє, підвезти? — біля нас гальмує сріблястий позашляховик Олега Ігоровича.

Він опускає скло і приязно посміхається — так, як усміхаються люди, звиклі бути керівниками, але не зловживати цим. Його голос рівний, буденний, без натяків.

— Ой, дякую, не треба, я викличу таксі, — ніяковію я, згадуючи ранковий казус у машині Марка.

Насправді я просто не хочу знову пояснювати, виправдовуватися, відчувати себе незручно через дрібниці.

— Та кинь ти, — наполягає Олег. — Я все одно їду в той бік, твій новий район якраз по дорозі. Сідай, не вигадуй.

Я вагаюся лише мить. Ця вага — не про Олега, а про все моє життя останніх тижнів, у якому кожен крок здається надто помітним.

— Та йди вже, — шепоче Катя, підштовхуючи мене ліктем. — Олег часто підвозить працівників, якщо нам по дорозі. Він нормальний шеф, без задніх думок. Я теж з вами до метро підсяду.

Слова Каті мене заспокоюють, і я сідаю на заднє сидіння. Машина рушає плавно, без різких рухів. Дорогою Олег жартує, розповідає про нові замовлення, і я остаточно розслабляюся. Розмова легка, професійна, без вторгнення в особисте. Саме так, як і має бути.

Він справді поводиться як професійний керівник, хоча іноді я ловлю його погляд у дзеркалі заднього виду — надто уважний, надто зацікавлений. Але я списую це на звичайну людську цікавість. Нічого більше.

Коли ми під’їжджаємо до високих воріт маєтку Войцеховських, Олег зупиняє авто. Будинок, освітлений теплим світлом, виглядає спокійним, майже безтурботним — оманливе відчуття.

— Дякую, Олегу Ігоровичу. До завтра, — я виходжу з машини, відчуваючи легкість.

— До завтра, Ліє. Гарного вечора, — киває він і рушає з місця саме в той момент, коли до воріт з іншого боку з виском шин підлітає машина Марка.

Моє серце пропускає удар.

Цей звук — різкий, нетерплячий — не має нічого спільного з затишком, який я щойно відчувала.

Я не встигаю зробити і десяти кроків до будинку, як двері його авто з гуркотом зачиняються. Марко йде мені назустріч, і його постать випромінює таку напругу, що повітря навколо, здається, починає тріщати. Він рухається швидко, впевнено, і кожен крок — як заява.

— З ким ти приїхала? — його голос звучить різко, як удар батога.

Я зупиняюся, здивована його тоном. Ця різкість б’є болючіше, ніж будь-який докір. Марко виглядає злим. Ні, не просто злим — він розлючений. Його очі потемніли, а щелепи міцно стиснуті, ніби він стримує слова, які рвуться назовні.

— Це мій керівник, Олег Ігорович, — спокійно відповідаю я, хоча серце знову починає прискорювати ритм. — Він просто підвіз мене і Катю, бо нам було по дорозі. А що сталося?

Марко робить крок до мене, порушуючи мою зону комфорту. Його тінь накриває мене повністю. Він вищий, сильніший, і зараз його присутність тисне на мене, як ніколи раніше. Я інстинктивно стискаю ремінець сумки, ніби це може повернути мені відчуття рівноваги.

— По дорозі? — перепитує він з неприхованою іронією. — Ліє, я приїхав за тобою в офіс, щоб забрати тебе додому, а ти сідаєш в авто до якогось типа і їдеш з ним. Ти хоч розумієш, як це виглядає з боку?

Я бачу в його очах не просто роздратування — це ревнощі, змішані з якоюсь тривогою, яку він намагається приховати за гнівом.