Глава 21. Марко

Робочий день закручується у звичному ритмі, але сьогодні кожен дзвінок і кожна зустріч здаються лише прелюдією до головного. Я автоматично підписую документи, киваю на зауваження фінансового відділу, слухаю звіти — і водночас ловлю себе на тому, що подумки вже там, попереду. Там, де вирішується не просто контракт, а моя позиція в цій грі.

Коли Тарас заходить до кабінету і коротко киває — «Вайс чекає на нас о другій» — я відчуваю, як усередині прокидається мисливський азарт. Той самий стан, коли світ звужується до однієї цілі, а сумніви перестають існувати. Я закидаю піджак на плече, перевіряю презентацію ще раз — не тому, що не впевнений, а тому що люблю контроль.

Зустріч проходить у заміському гольф-клубі — улюбленому місці Адріана Вайса. Тут усе продумане до дрібниць: зелень ідеально підстрижена, офіціанти рухаються безшумно, а розмова завжди здається невимушеною, навіть коли ставки захмарні. Це простір людей, які звикли приймати рішення без зайвих слів.

Вайс виглядає саме так, як про нього пишуть у бізнес-виданнях: стриманий, проникливий, з поглядом людини, яка бачить партнерів наскрізь. Він слухає більше, ніж говорить, і кожен його жест здається частиною ретельно вивіреної стратегії.

— Я не шукаю просто підрядника, Марку, — каже Вайс, розглядаючи мою презентацію. — Я шукаю компанію з характером. Тих, хто не боїться ризикувати, але має чітку стратегію. Я розгляну кілька варіантів, зокрема і вашого основного конкурента — Гриненка.

Ім’я Дмитра зависає в повітрі, як виклик. Я відчуваю, як Тарас трохи напружується поруч, але сам залишаюся нерухомим. Саме цього моменту я й чекав.

Я не відводжу погляду.

— У Дмитра велика компанія, Адріане. Але вона інертна. Вони працюють за схемами десятирічної давнини. Ми ж пропонуємо майбутнє.

Я говорю спокійно, без емоцій, але кожне слово — влучне. Вайс уважно дивиться на мене ще кілька секунд, ніби зважує не лише аргументи, а й мене самого.

Вайс ледь помітно посміхається. Здається, мені вдалося зачепити його інтерес. Ми домовляємося про наступний етап переговорів, і я залишаю клуб з відчуттям маленької, але вагомої перемоги.

Не тріумфу — ні. Швидше усвідомлення, що я на правильному шляху. Що гра почалася по-справжньому.

Проте вечір готує інший сюрприз. Коли я вже збираю папери, плануючи завершити день спокійно, на екрані телефону висвічується номер, який я не сподівався побачити так швидко. Дмитро.

Я дивлюся на екран кілька секунд, дозволяючи дзвінку пролунати довше, ніж потрібно. Нехай понервує.

— Слухаю, — коротко відповідаю я, притиснувши слухавку до вуха.

— Марку, давай без офіціозу, — голос Дмитра звучить самовпевнено і зверхньо, як завжди. — Я чув, ти сьогодні крутився біля Вайса. Раджу тобі: не лізь туди. Це занадто великий шматок, ти просто ним вдавишся. Залиш цей контракт професіоналам, займайся своїми дрібними інвестиціями. Це попередження.

Його тон дратує більше, ніж самі слова. Він говорить так, ніби досі стоїть вище, ніби має право роздавати вказівки.

Я підхожу до вікна, спостерігаючи за вогнями вечірнього міста. Звідси все здається дрібним і контрольованим. Навіть такі, як Дмитро.

— Краще б ти, Дмитре, не ліз до моєї дружини, — відрізаю я холодним тоном. — Твої поради мене цікавлять в останню чергу.

На тому кінці дроту на мить западає пауза — коротка, але показова.

Дмитро у відповідь коротко і сухо сміється.

— Твоєї дружини? Марку, я думав, ти мені ще й дякувати будеш. Я ж просто звільнив місце. Ти підібрав Лію, як побите кошеня, тож насолоджуйся. Але в бізнесі поблажок не буде.

Ці слова влучають точно в ціль. Я відчуваю, як усередині щось холодно змикається. Він не має права так про неї говорити. Не тепер.

Кров закипає, але я не дозволяю емоціям взяти гору. Я згадую ранковий поцілунок, згадую, як Лія світилася від щастя, розповідаючи про роботу. Цей образ діє краще за будь-який заспокійливий.

— Побачимося на тендері, Дмитре. Там і подивимося, хто професіонал, а хто просто звик до дешевих понтів.

— Ти пошкодуєш про це рішення, Войцеховський. Ти втратиш усе через свою гордість, — кидає він і вимикає зв’язок.

Я дивлюся на згаслий екран. Погрози Дмитра ніколи не були порожнім звуком — він дійсно може бути небезпечним. Але він зробив велику помилку: він недооцінив мене і образив жінку, яка тепер під моїм захистом.

Я дивлюся на годинник. Майже шоста. Робочий день Лії закінчується. Усередині з’являється нетерпляче бажання — не стратегічне, не прораховане. Особисте.

Мені хочеться побачити її прямо зараз. Хочеться переконатися, що вона в безпеці, і просто забрати її з того офісу додому.

— Тарасе, скасуй вечірню нараду, — кидаю я через плече помічнику, вже виходячи з кабінету. — Я їду за дружиною.

Сьогодні я не залишу її наодинці з її думками чи можливими дзвінками Дмитра. Тепер ця війна стала для мене по-справжньому особистою.