Глава 17. Марко

Вечірні сутінки повільно опускаються на місто, коли я під’їжджаю до будинку. Дорога була довшою, ніж зазвичай, хоча навігатор каже протилежне. Світло ліхтарів ковзає по лобовому склу, думки перескакують з цифр на обличчя, з контрактів — на імена. Я ловлю себе на тому, що чекаю не тиші й келиха віскі, а чогось іншого.

Втомлено виходжу з машини, розслабляючи вузол краватки. Плечі ниють, спина пам’ятає кожну годину в кріслі, але це звична втома — така, що не дратує, а радше підтверджує: день був прожитий не даремно.

Думки все ще зайняті Вайсом та цифрами, які готує Тарас, але підсвідомо я очікую на тепле світло в холі та Лію, яка зустріне мене м'якою усмішкою.

Я навіть уявляю цю картинку — її постать у дверному прорізі, короткий погляд, який ніби питає: «Ти як?». Це не було домовлено, не було обговорено — воно просто сталося. Це стало дивною звичкою за ці лічені дні. Звичкою, яку я не планував, але вже встиг прийняти.

Проте, коли я відчиняю двері, у вітальні лише мама з Алісою. Світло тут холодніше, ніж я очікував. Повітря — ніби порожнє.

— Де Лія? — питаю я, навіть не привітавшись.

Слова зриваються швидше, ніж я встигаю їх обдумати.

Озираюся довкола, але в домі панує незвична тиша. Та тиша, яка не заспокоює, а насторожує. Я ловлю себе на відчутті, що щось пішло не за сценарієм.

Мама відкладає книгу і дивиться на годинник.

Її рухи повільні, зважені — але в погляді промайнула тінь занепокоєння.

— Знаєш, Марку, вона як пішла зранку, так і не поверталася. Я вже сама почала хвилюватися.

У грудях ворушиться глухе роздратування. Не до мами — до невідомості. Я не люблю, коли щось випадає з мого контролю.

Аліса, яка розтягнулася на дивані з маскою на обличчі, пирхає, не відриваючись від телефону:

— Та що тут думати? Певно, десь уже землю риє. Вона ж збиралася на роботу влаштовуватися. Уявляю її: вся в болоті, з сапою під пахвою. Стиль «місіс Войцеховська» тепер такий?

— Алісо, тримай свою отруту при собі, — різко обриваю її я. Голос звучить твердіше, ніж я планував. — Вона займається тим, що їй подобається.

Я дістаю телефон, щоб набрати її номер, відчуваючи незрозуміле роздратування. Година пізня. Де вона може бути? Чому не написала?

Але раптом за вікном чути шурхіт гравію — машина заїхала на подвір'я. Звук знайомий. Я не перевіряю — просто знаю.

Я швидко йду до виходу і відчиняю двері якраз у той момент, коли вона піднімається на ганок. Вона виглядає втомленою, але в її очах...

в її очах немає тієї тьмяності, яка була в перший день. Там немає страху. Там є вогник.

— Ласкаво прошу додому, — кажу я з легкою усмішкою, повторюючи слова, якими вона щовечора зустрічала мене.

Лія здригається, піднімає погляд і раптом щиро, відкрито всміхається. Так, ніби я — не бар’єр, а точка опори.

— Ми помінялися ролями? — сміється вона. — Вибач, я затрималася.

— Звідки ти так пізно? — я мимоволі розглядаю її.

Одяг, постава, погляд — усе ніби трохи інше.

Вона випрямляє спину. Навіть постава в неї змінилася — тепер це не жертва, яка ховається від світу, а впевнена жінка. Вона випромінює енергію, яку я раніше в ній не помічав. І ця енергія змушує мене насторожитися.

— Мене взяли, Марку! — каже вона, і я чую гордість у її голосі. — У мою колишню компанію. Сьогодні був мій перший робочий день. Олег Ігорович прийняв мене одразу, і я... я просто поринула в проєкт. Навіть не помітила, як пролетів час.

Я дивлюся на неї і відчуваю дивний укол десь під серцем. Це не заздрість. Не злість. Це щось значно складніше. Вона щаслива. Вона дійсно стає на ноги, і цей процес відбувається швидше, ніж я очікував. І так, звісно, я радий за неї. Проте… у моїй голові промайнула непрохана думка: якщо вона стане повністю незалежною, я стану їй не потрібен. Наш фіктивний шлюб може втратити для неї сенс, як тільки вона відчує повну свободу. І ця думка дратує мене сильніше, ніж будь-який контрактний ризик.

Бо вона потрібна мені. Потрібна для помсти Дмитру, для мого статусу перед Вайсом, для того, щоб показати всім — Войцеховський завжди отримує найкраще.

— Я радий за тебе, Ліє. Ти молодець, — кажу я,

але в голосі звучить холодний розрахунок, який я навіть не намагаюся приховати від себе.

Ми заходимо в будинок. Світло здається теплішим, ніж кілька хвилин тому.

Мама вже чекає нас у їдальні. Вона дивиться уважно, мовчки, зчитує більше, ніж ми вимовляємо.

— Мамо, — звертаюся я до Ольги Дмитрівни, коли Лія відходить помити руки. — Досить зволікати. Підготовку до весілля треба прискорити. Я хочу, щоб святкування було масштабним і якнайшвидше. У нас мало часу.

Вайс має бачити ідеальну сім'ю. А Дмитро — те, що він втратив назавжди. І якщо для цього мені треба прив'язати Лію до себе шлюбними обітницями ще міцніше, я це зроблю.