Глава 16. Лія

Сьогодні я вперше за довгий час вдягла свій «діловий обладунок» — сувору білу блузу, вузьку спідницю та взуття на підборах. Тканина блузи трохи холодна до шкіри, підбори відлунюють у тілі знайомою, майже забутою напругою. Це не про красу — це про зібраність. Про межу між «я можу» і «я роблю». Я ніби знову збираю себе по частинах, повертаю поставу, ходу, погляд.

Тримаю в руках папку з портфоліо.

Її краї трохи потерті — вона пережила переїзди, роки мовчання, сумніви. Усередині — не просто роботи. Усередині — я така, якою була до того, як мене переконали, що мій талант — це щось другорядне. Пальці ледь помітно тремтять, але я стискаю їх міцніше. Не від страху. Від відповідальності перед собою.

Я стою перед входом у скляний офісний центр, де розташована компанія «Грін-Арт». Фасад віддзеркалює небо й місто, і я бачу своє відображення — трохи суворіше, трохи доросліше, ніж раніше. Колись ці двері відкривалися для мене щодня. Сьогодні — вперше знову.

Колись я була тут провідним дизайнером. Колись мої ідеї ставали проєктами, а не просто малюнками в шухляді. Я пам’ятаю запах кави вранці, шум принтера, суперечки біля макетів. Пам’ятаю, як пишалася кожним реалізованим об’єктом.

— Доброго дня, Ліано! Ого, якими долями? — охоронець на ресепшені розпливається в усмішці, впізнавши мене.

— Привіт, Степане. Я до Олега Ігоровича, — відповідаю, намагаючись, щоб голос звучав впевнено.

Він навіть не перепитує — лише киває, ніби моє повернення цілком логічне. Поки йду коридором, зі мною вітаються колишні колеги.

Хтось усміхається щиро, хтось дивиться уважніше, ніж потрібно. У цих поглядах немає зневаги — лише цікавість і подив. Хтось щиро дивується, хтось проводжає зацікавленим поглядом. Я ловлю себе на тому, що йду рівно, не пришвидшую крок, не ховаюся.

Я відчуваю, як до мене повертається забуте почуття — тут мене пам'ятають як професіонала, а не просто як «дружину Гриненка».

І це відчуття тримає мене краще за будь-яку підтримку. Зупиняюся перед дверима кабінету генерального директора. Набираю повні легені повітря.

Мить тиші. Як перед стрибком.

Олег Ігорович.

П’ять років тому він активно залицявся до мене. Дарував квіти, запрошував на вечері, обіцяв «золоті гори» в кар'єрі. Тоді мені здавалося, що це просто настирливість. Зараз я розумію — це була спроба володіти. Але я була засліплена Дмитром. Любов чи залежність — різницю я навчилася бачити лише тепер.

Коли я прийшла звільнятися, бо Дмитро сказав, що «моїй дружині не личить працювати на когось», Олег подивився на мене з сумішшю жалю та злості. «Ти ще пошкодуєш, Ліє. Не варто закопувати свій талант, щоб бути декорацією чужої золотої клітки», — сказав він тоді на прощання.

Я стукаю і входжу.

Олег піднімає голову від паперів. На його обличчі на мить з'являється щире здивування, яке швидко змінюється загадковою напівусмішкою. Він одразу оцінює — зовнішність, настрій, силу.

— Ліано? Не очікував. Хоча, чесно кажучи, сподівався, — він підводиться і вказує на крісло. — Чув новини. Твоє заміжжя з Гриненком виявилося не таким, як ти очікувала?

Я сідаю, випрямивши спину. Не виправдовуюсь. Не пояснюю більше, ніж потрібно.

— Є таке, Олегу Ігоровичу. Я прийшла повернутися. Мені потрібна робота, а вам потрібен дизайнер, який знає ваші стандарти краще за будь-кого.

Він розглядає мене занадто довго. Його погляд ковзає по моєму обличчю, затримується на губах. Він дуже привітний, навіть занадто. Але я більше не та, що плутає увагу з шансом.

— Знаєш, я міг би образитися за те, як ти пішла тоді. Але я не ворог сам собі. Мені потрібні профі, — він усміхається ще ширше. — Іди в кадри. Скажи, що я особисто наказав тебе оформити. Повертайся на своє старе місце. Саме зараз нам потрібні ідеї для нового проєкту.

Полегшення накриває хвилею, але я не дозволяю йому зчитатися з мого обличчя. 

Вже за годину я сиджу за своїм робочим столом. Крісло скрипить знайомо, стіл той самий, навіть подряпина на куті — на місці. На моніторі — новий об’єкт, і я відчуваю неймовірний приплив енергії. Пальці самі знаходять клавіші, думки структуруються, світ стає чітким.

Нарешті я на своєму місці.

— Ну що, зірко повернулася? — до мого столу підбігає Катя, моя подруга і за сумісництвом колега. Вона така ж жива й галаслива, як і завжди.

Вона кидає на стіл шоколадку.

— Це щоб підсолодити твоє повернення. Я бачила, як ти виходила від шефа. Слухай, Ліє, ти бачила, як він на тебе дивиться?

— Катю, припини, — хмикаю я, не відриваючи очей від екрана. — Він просто радий хорошому співробітнику.

— Ага, розказуй! Він прямо розцвів, коли тебе побачив. Очі як гірлянди! Слухай, якщо з цим твоїм Марком щось не вигорить, то Олег — чудовий варіант. Без чоловіка ти точно не залишишся, така красуня і з руками. Можна і замутити з ним, він зараз так піднявся. Мужик, що треба.

— Мені зараз не до «замутити», — відрізаю я, хоча в глибині душі теж помітила той дивний блиск в очах директора. Олег мені ніколи не подобався як чоловік. Занадто самовпевнений, занадто солодкий. Його інтерес — це завжди контроль, а не партнерство.

Але зараз мені байдуже на його симпатії. Головне — у мене є робота. У мене є я.

Я знову поринаю в креслення, і вперше за довгий час відчуваю, що дихаю на повні груди. Без страху. Без огляду. Без дозволу.