Глава 15. Марко

Я стою біля вікна у своєму кабінеті й спостерігаю, як ранкове сонце висвітлює сад. Сьогодні моє життя здається не таким порожнім, як останній місяць. Лія вдома — вона знову провела мене на роботу і побажала гарного дня. Така дрібниця, але я не усвідомлював раніше наскільки важливо мати того, хто просто тобі щиро всміхається і бажає, щоб в тебе все склалося добре. Я тільки звідти, а мені вже хочеться назад, бо знаю, вона знову зустріне мене з її фірмовим “ласкаво прошу додому”.

Вона все частіше говорить про своє повернення до роботи. Ландшафтний дизайн. Вчора вона розклала на столі в їдальні ескізи, і я вперше побачив, як у неї горять очі. Там не було страху чи болю, які я бачив у РАЦСі. Була лише пристрасть до своєї справи. Аркуші лежали нерівно, деякі зім’яті, деякі підписані олівцем на полях. Лінії — впевнені, сміливі. Там не було декоративності заради картинки — лише сенс і структура. Я зловив себе на думці, що дивлюся не на папір, а на людину, яка нарешті згадала, ким вона є.

— Робота — це те, що тримає людину в тонусі, — згадую я ті слова матері. Вони звучали не як повчання, а як вирок усім тим, хто вважає, що жінка поруч із сильним чоловіком має зникнути в його тіні.

Ольга Дмитрівна, на моє здивування, підтримала Лію. І не з ввічливості, не з холодного розрахунку. У її голосі було щось особисте — можливо, відлуння її власного шляху, про який вона ніколи не говорить уголос.

Аліса ж, як завжди, пирхала про «копання в землі», але я бачу, що Лію це не зачіпає так сильно, щоб була необхідність покласти сестру на місце. Вона слухає і більше не стискається всередині. Не виправдовується. Не намагається довести, що «достойна». І це — головна перемога. Що вдієш? Аліса дружила з Ірою і, як мені здається, чимось вони навіть схожі. Проте після нашого розриву вона прийняла мою сторону і, сподіваюся, більше не бачиться з тією зрадницею. А ще сподіваюся, вона підтримуватиме Лію. Хоча, як на мене, аби лише не заважала, це вже якоюсь мірою підтримка.

Головне, що підтримаю її я. Не напівнатяками і не грошима «на кишенькові витрати», а по-справжньому. Так, як підтримують рівного. Навіть якщо Дмитро колись переконав її, що вона ні на що не здатна без нього, я доведу зворотне.

Тихий стук у двері перериває мої думки.

Звук чіткий, діловий — такий, яким користуються люди, що не приходять із дрібницями.

Входить Тарас, мій давній партнер і радник.

Ми знаємо одне одного достатньо довго, щоб не витрачати час на ввічливість. Його обличчя напружене, і я одразу розумію — ранок перестав бути спокійним.

— Марку, є новини. Дві, і обидві змінять твої плани на тиждень, — він кладе папку на мій стіл.

Папка важка, щільна. Такі не приносять просто для галочки.

Я сідаю в крісло, зберігаючи звичну маску спокою.

У бізнесі перемагає не той, хто реагує першим, а той, хто реагує холодніше.

— Починай з тієї, що змусила тебе прийти без кави.

— У місто приїжджає Адріан Вайс, — каже Тарас.

Я мимоволі випрямляю спину.

Це ім’я не потребує пояснень. Вайс — не просто людина, він точка входу в інший масштаб.

Вайс. Глава європейського девелоперського консорціуму.

Договір з ним — це не просто гроші. Це репутація, довіра, печатка якості, після якої двері відчиняються самі. Це вихід на міжнародний ринок. Якщо ми підпишемо цей контракт, моя компанія зробить стрибок, про який конкуренти лише мріють. Я нарешті зрівняюся в доходах із Гриненком, а можливо, і обійду його. Це той рівень, де Дмитро більше не зможе дивитися на мене зверхньо — ні в переговорах, ні в житті.

— Це шанс, — констатую я.

— Так, але є «але», — Тарас робить паузу. — Мої люди бачили Дмитра Гриненка вчора ввечері. Він вечеряв з помічником Вайса.

Пауза затягується, і я вже знаю, що буде далі.

Схоже, твій новий «родич» теж націлився на цей контракт. І, Марку… фірма Дмитра зараз об’єктивно більша. У них більше ресурсів для такого масштабу.

Я відчуваю, як усередині закипає холодна лють, але зовні лише злегка піднімаю брову. Злість — це розкіш, яку я не можу собі дозволити. Але пам’ять — можу.

— Хай вона більша, — відповідаю я рівним, сталевим голосом. — Дмитро звик брати нахабством і зв’язками. Він завжди так працював — тиском, залякуванням, обіцянками, які хтось інший потім змушений виконувати. Але Вайс — стратег, він цінує інновації, а не роздуті штати. Він шукає ідеї, а не шум.

Я обійду Гриненка. Навіть якщо мені доведеться вигризти цей договір зубами. Я дивлюся на папку з документами. Папір мовчить, але я вже знаю — це не просто бізнес. Це війна.

Дмитро забрав у мене Ірину, принизивши при цьому. Він виставив Лію на вулицю без нічого. Він завжди грав так, ніби люди — це фішки. Тепер я заберу в нього те, що він любить найбільше — статус найвпливовішого гравця в цьому місті.

— Готуй зустріч, — кидаю я Тарасу. — І дізнайся все про графік Вайса. Кожна хвилина має значення.

Коли Тарас виходить, я знову дивлюся у вікно.

Сонце вже піднялося вище, сад повністю залитий світлом. Дмитро думає, що він переміг, бо залишив нас обох на узбіччі. Він ще не знає, що ми з Лією тепер — команда. І ця команда збирається змінити правила гри.