Глава 14. Лія

Після вечері, яка пройшла напрочуд тепло, Марко проводить мене на другий поверх.

Сходи під ногами глухо відгукуються на кожен крок, а будинок повільно стихає, ніби разом із ніччю вдягає інший ритм. Я йду трохи позаду Марка, ловлю себе на тому, що більше не напружую плечі — звичка, яку ще не встигла позбутися. Світло бра відкидає м’які тіні на стіни, і цей дім уперше не здається мені чужим.

Він зупиняється біля високих дубових дверей і відчиняє їх, пропускаючи мене вперед.

— Це твоя кімната, Ліє. Сподіваюся, тут тобі буде зручно. Я розпорядився, щоб сюди принесли все необхідне, але якщо захочеш щось змінити — просто скажи.

Його голос спокійний, без тиску, без прихованих умов. Я чую в ньому не господаря, а людину, яка справді дає вибір.

Я заходжу всередину.

Повітря тут інше — легше. Світлі стіни, величезне ліжко з м’яким узголів’ям і панорамне вікно, за яким шумить нічний сад. Листя шелестить так тихо, ніби хтось спеціально стежить, аби не злякати мій спокій. У кімнаті немає нічого зайвого, але й порожнечі теж немає — простір дихає.

Тут затишно і, головне, зовсім не відчувається того тиску, до якого я звикла в минулому житті.

— Марко, — я повертаюся до нього, — дякую. Я думала... ну, з огляду на обставини...

Я сама не знаю, що саме думала. Що ця кімната буде тимчасовою. Що тут буде камера спостереження замість довіри. Що мені доведеться постійно доводити, що я «вдячна» і «на своєму місці».

Він м’яко перериває мене, притулившись до одвірка:

— Я не наполягаю на тому, щоб ми ночували разом. Розумію, що тобі зараз потрібно трохи простору і спокою. Я хочу, щоб ти почувалася тут як удома, а не як у золотій клітці.

Слова «золота клітка» боляче, але точно потрапляють у ціль. Він не знає всіх деталей, але інтуїтивно називає речі своїми іменами.

Відчуття вдячності накочується хвилею.

Воно тепле й несподівано сильне. Не через розкіш, не через безпеку — через повагу. Після всього хаосу цей жест здається чимось неймовірним, майже незаслуженим.

— Ти справжній принц на білому коні, — мимоволі злітає з моїх губ усмішка.

Я кажу це напівжартома, але в словах є правда. Не та казкова, а тиха, доросла.

Марко коротко сміється, і в його очах спалахують іронічні іскри.

— Давай домовимося: на чорному «Феррарі». Принци на конях — це занадто повільно для мого темпу життя.

Його гумор знімає напругу остаточно. Ми стоїмо кілька секунд у мовчанні, яке не тисне. Потім він виходить.

Коли він іде, я нарешті зачиняю двері на замок.

Не тому, що боюся, — просто тому, що можу. Вперше за довгі місяці я засинаю миттєво. Мені не сняться кошмари про колишнього чи порожні обіцянки. Я сплю спокійно, бо вперше відчуваю: я в безпеці.

Наступного ранку я спускаюся до сніданку з чітким планом.

Я прокидаюся ще до будильника, дивлюся у вікно на сад, залитий ранковим світлом, і відчуваю дивну рішучість. Це не порив і не протест. Це потреба — повернути собі себе.

Коли вся родина збирається за столом, я вирішую не тягнути.

Посуд дзенькає, кава пахне насичено, день починається звично — і саме тому момент здається правильним.

— Я хотіла дещо сказати, — починаю я, коли покоївка розливає каву. — Я вирішила повернутися до роботи. Я ландшафтний дизайнер, і мені не хочеться втрачати кваліфікацію. Спробую влаштуватися у свою колишню компанію.

Усередині все напружується, але голос не тремтить.

Марко схвально піднімає брову, і цього жесту мені достатньо — він не здивований і не проти.

Але першою озивається Ольга Дмитрівна.

— Робота — це те, що тримає людину в тонусі, — каже вона, відкладаючи газету. — Жінка повинна мати власну справу, а не просто бути додатком до інтер’єру. Я підтримую вас, Ліє.

Її слова несподівано точні. Без солодкої поблажливості, без моралей — як факт.

Аліса, яка до цього була зайнята своїм телефоном, раптом голосно пирхає.

— Ландшафтний дизайнер? — вона зверхньо оглядає мої нігті. — Ліє, ну серйозно? Копатися в землі, вибирати кущі для чужих парканів... Це ж нудно і зовсім не твій рівень тепер.

Її тон легкий, майже веселий — саме тому він ріже. Вона відкидає волосся назад і солодко посміхається:

— Тобі з твоїм обличчям треба в модельне агентство. Або ставай блогером, знімай розпаковки люксових брендів. Це значно стильніше і пасує дружині Войцеховського. Навіщо тобі ці граблі й сапа?

Я стискаю пальці на серветці, але спокій, який я здобула за ніч, нікуди не зникає.

Її слова більше не зачіпають так, як колись. Бо тепер я знаю, навіщо роблю те, що роблю.

— Блогери рекламують чуже життя, Алісо, — спокійно відповідаю я. — А я хочу створювати щось своє.

Марко кладе свою руку поверх моєї на столі.

Це лише жест для публіки, продуманий і стриманий. Але тепло його долоні реальне. Я вдячна йому за цю мовчазну підтримку більше, ніж за будь-які слова.

Його сестра лише закочує очі, але я знаю — мій шлях тільки починається.