Глава 13. Марко

Вечеря проходить на диво спокійно.

Тиша тут не порожня — вона тепла, наповнена рухом світла від ламп, тихим дзенькотом приборів, запахом вина й їжі, що вже не має нічого спільного з формальними сімейними трапезами. Це не прийом і не обов’язок — це пауза. Перепочинок.

Я дивлюся на Лію крізь кришталь келиха і вперше за довгий час відчуваю, як напруга в плечах розчиняється. Вона сидить розслаблено, трохи відкинувшись на спинку стільця, не стежить за кожним рухом, не зважує кожне слово. Вона тут — не як гість, не як чужа людина. Просто як жінка, якій не потрібно захищатися щохвилини.

Вона сміється — щиро, закинувши голову назад, — і цей звук наповнює їдальню життям, якого тут не було роками. Сміх легкий, без фальші, без потреби сподобатися. Він відлунює в просторі дому, ніби перевіряючи, чи дозволено тут тепер таке — нестримне, живе.

— Ти серйозно? — перепитує вона, витираючи сльози від сміху. — Твій колишній партнер справді повірив, що ми познайомилися на виставці рідкісних кактусів?

Я ловлю себе на тому, що не просто слухаю її — я спостерігаю, як рухається її обличчя, як змінюється інтонація, як сміх переходить у ледь іронічну усмішку. Мені дивно легко поряд із нею. Небезпечно легко.

— Він хотів у це вірити, — знизую плечима, відчуваючи, як кутики моїх губ самі повзуть угору. — Люди люблять красиві історії. А ми з тобою зараз — найкраща історія в цьому місті.

Я кажу це напівжартома, але всередині чітко усвідомлюю: у кожному слові — правда. Не романтична, не сентиментальна. Репутаційна. Публічна. Така, яку продають і купують.

Нам легко.

Настільки легко, що я на мить забуваю про фіктивність усього, що відбувається між нами. Забуваю, що це угода. Що за цією вечерею стоїть стратегія, помста, холодний розрахунок. Є тільки цей момент, її усмішка і відчуття, ніби я знову можу дихати повними легенями.

Але бізнес і репутація не терплять тривалих пауз.

— Ліє, — починаю я, ставлячи келих на стіл. Рух повільний, обдуманий, ніби я фізично повертаю себе в реальність. — Нам треба організувати вечірку. Офіційне прийняття на честь нашого весілля.

Я бачу, як слова доходять до неї не одразу. Вона ще тримається за сміх, за легкість, але поступово напруга повертається в її погляд.

Її усмішка миттєво згасає. Вона відкладає прибори й дивиться на мене з нерозумінням — не з обуренням, не з образою, а саме з щирим здивуванням людини, яку щойно повернули з тепла у холод.

— Навіщо, Марко? У цьому ж немає жодного сенсу. Ми ж не... — вона затинається, підбираючи слова, — не назавжди разом. Навіщо влаштовувати цей цирк для натовпу?

У її голосі немає докору. Є втома. І межа, яку вона не хоче переходити без потреби.

— Саме для натовпу це і потрібно, — відповідаю холодно і раціонально, повертаючи собі маску стратега. Я чітко відчуваю, як усередині мене клацає перемикач. — Це питання репутації. Мої партнери, твої колишні «друзі» — вони мають побачити, що наш союз непохитний. Чим гучніше ми про себе заявить, тим менше запитань нам ставитимуть потім.

Я не прикрашаю. Не пом’якшую. Я говорю мовою, яку знаю найкраще.

Лія зітхає. Не різко — глибоко. Я бачу, як вона прокручує мої слова в голові, як співвідносить їх із власним досвідом, зі статтями, поглядами, плітками. Вона розумна жінка і знає, що я маю рацію, навіть якщо їй це не подобається.

— Добре, — нарешті киває вона. — Якщо це потрібно для справи — я згодна.

В її згоді немає радості. Але є сила. І це я ціную найбільше.

— І це правильне рішення, — лунає раптом голос із тіні дверного отвору.

Лія аж підстрибує на стільці, ледь не перекинувши келих. Вона різко обертається, притиснувши руку до грудей. Я ж майже не здригаюся — я вже знаю цей голос, цю манеру з’являтися без попередження.

З напівтемряви вітальні повільно виходить Ольга Дмитрівна. Вона виглядає як завжди: бездоганна зачіска, пряма спина і погляд, який бачить наскрізь. Навіть удома вона не дозволяє собі бути «просто жінкою» — вона завжди господиня простору, в якому перебуває.

— Боже, Ольго Дмитрівно! Ви мене налякали, — видихає Лія, намагаючись заспокоїти дихання.

— Вибачте, що втрутилася, — спокійно каже мати, навіть не змигнувши оком. — Я зайшла у вітальню за книгою і випадково почула вашу розмову.

Випадково — це її улюблене слово.

— Вечірка — це чудова ідея. Я сама займуся підготовкою. Всі ці списки гостей, меню, флористика... ви з Марком лише відволікатиметесь від справ.

Вона говорить так, ніби рішення вже ухвалене і не підлягає обговоренню. Так завжди було. І, зізнаюся, інколи це рятує.

Вона коротко киває нам обом і так само тихо, як з’явилася, виходить із кімнати, залишаючи за собою ледь відчутний аромат парфумів і відчуття повного контролю.

Лія проводжає її поглядом, усе ще трохи приголомшена.

— Вона завжди так... раптово з’являється? — тихо питає вона.

Я всміхаюся, дивлячись на двері, за якими зникла мати. Усмішка втомлена, але без роздратування.

— Така вже вона є, — кажу я, повертаючись до вечері. — Контроль у неї в крові. Але не зважай на її холодність, Ліє. Яка б вона не була, насправді в неї золоте серце. Вона просто не любить, коли це помічають.

Я дивлюся на Лію й думаю, що тепер ці дві жінки в одному просторі — і це окрема, складна, але неминуча історія.

А вечірка…

Вечірка тепер точно буде.